Розділ 18

Розділ 18

Кришталевий келих із витриманим ельфійським вином м’яко відбивав світло магічних свічок, що плавали під стелею вишуканого ресторану «Золотий дракон». Позаду грала тиха мелодія, а навпроти Рейва сиділа Леонора — донька високопосадовця з Ради Магів.

Вона була бездоганна: вишукана зачіска, ідеальна постава, вечірня сукня зі сріблястого шовку та бездоганні манери.

— ...і після цього батько вирішив, що нам варто розширити сімейні оранжереї в південній провінції, — легко й невимушено щебетала Леонора, граціозно поправляючи діамантовий кулон на шиї. — Адже статусні роди повинні підтримувати магічний баланс регіону. Ви зі мною згодні, Рейвене?

— Безперечно, Леоноро. Це дуже виважене рішення, — м’яко відповів Рейвен, роблячи невеликий ковток вина.

Його голос був ввічливий, усмішка була бездоганною, а погляд — уважним. Але все це була лише маска, добре відпрацьована роками. Всередині Рейв відчував лише глуху, гнітючу нудьгу. Леонора була правильною, ідельною за версією SoulMatch. Вона говорила про світські новини, правильні знайомства, вигідні магічні угоди та майбутні бали. Все в ній було прораховане, виховане й передбачуване. Жодної несподіваної думки, жодного щирого сплеску емоцій, жодного гострого слівця.

Леонора знову про щось питала, а Рейвен ввічливо кивав, подумки рахуючи хвилини до завершення цього вечора. Його думки постійно поверталися назад — до таємничої незнайомки, яку побачив  на першому побаченні. Він не знав про неї практично нічого. Ані де вона працює, ані як проводить вечори, ані навіть її прізвища чи адреси.

 Система SoulMatch дуже цікавих кандидаток підбирала йому для побачень, наче випробовуючи його витримку. Організувала б йому побачення з таємничою дівчиною. Все, що в нього залишилося — це спогад про той дивний вечір: її мимовільно кинутий погляд, легка усмішка. Вона була загадкою для нього і тому він весь час думав про неї. Навіть зараз під час побачення з Леонорою.

Коли сріблясто-блакитний спалах Магії Долі нарешті розчинився, Рейвен із полегшенням ступив на прохолодні кам'яні сходи власного будинку.

Він пройшов усередину, зачинив важкі дубові двері й опинився в довгоочікуваній тиші порожнього передпокою. Зняв темно-синій сюртук, кинув його на крісло й розстебнув кілька верхніх ґудзиків білосніжної сорочки, нарешті глибоко вдихаючи прохолодне нічне повітря, що линуло з відчиненого вікна.

Рейвен пройшов до вітальні, не вмикаючи магічні світильники. Налив собі склянку прохолодної води й підійшов до високого арочного вікна, з якого відкривався краєвид на заснуле місто.

Це побачення з Леонорою остаточно розставило все на свої місця. Система SoulMatch могла скільки завгодно підбирати йому «ідеальних» аристократок із високим статусом та бездоганним родоводом. Але жодна з них не була тією, що засіла в його думках.

Він дивився на вогні нічного міста й мимоволі замислювався: де вона зараз у цьому величезному мегаполісі? Чи пам'ятає про нього, чи так само обурюється на підбір кандидатів? Чи може вже знайшла свою пару?

Рейвен зробив ковток води й посміхнувся — вперше за цей вечір, щиро й рішуче. Чому він має чекати, поки сухі магічні формули SoulMatch знову зведуть їх чи остаточно розведуть по різних долях? Якщо ця дівчина не виходить із його голови, значить, настав час діяти самому.

У цей самий час золотистий спалах порталу розвіявся в передпокої затишної квартири Амеліс.

Дівчина переступила поріг, скинула туфлі й полегшено зітхнула. Вдома пахло свіжозавареним трав'яним чаєм та корицею. З кухні миттєво визирнула Ліана з великою філіжанкою чаю в руках.

— Ну нарешті! — сказала подруга. — Я вже збиралася спати! Розповідай швидше, як усе пройшло? Хто був цього разу? Черговий самозакоханий нарцис чи пан із колекцією магічних медалей?

Амеліс усміхнулася і сіла на диван:

— А от і ні. Його звати Адріан. Він магічний ботанік і працює в Міському Саду Нічних Зір.

— Ботанік? — Ліана здивовано підняла брови й опустилася поруч з Амеліс на диван. — Серйозно? І як він?

На край дивана тут же граціозно вистрибнув Маркіз — пухнастий кіт із розумними бурштиновими очима. Він поважно вмостився біля подушки, склав лапки й нашорошив вуха, готуючись уважно слухати.

— Уявляєш, він виявився  нормальним, — Амеліс сіла поруч, підібгавши ноги під себе й гладячи кота.

 Маркіз ледь чутно замуркотів, але не зводив із дівчини пильного, майже людського погляду.

— Жодних вихвалянь, жодних повчань. Ми просто гуляли садом, він показував мені магічні лілії, місячну вербу й вільні магічні потоки над містом. Мені вперше за довгий час було спокійно, без напруги.

— Нічого собі... — протягнула Ліана, розглядаючи подругу. — І що показує твій SoulMatch?

— Вісімдесят сім відсотків, — тихо відповіла Амеліс.

Маркіз коротко нявкнув, ніби коментуючи цю цифру, і повільно моргнув.

— Ого! 87 відсотків? Та це ж майже ідеальний збіг! — вигукнула Ліана. — І що ти відчуваєш? Серце калатає? Метелики в животі?

— У тому-то й річ, що ні, — зітхнула Амеліс, дивлячись, як Маркіз ліниво перебирає лапками. — Це дивно, Ліано. Мені з ним дійсно чудово й затишно. Але це скоріше як з хорошим, надійним другом. Немає того вогню чи хвилювання. Та й в думках весь час той незнайомець. Я ж про нього взагалі нічого не знаю та й бачила всього один раз і то, мимохідь.

— Ох, той незнайомець, — це взагалі окрема катастрофа для нервової системи, — хихикнула Ліана. — Зате з Адріаном тобі комфортно. Не поспішай із висновками! Залишаюся сьогодні в тебе, а зранку розкладемо все по поличках.

Розмова затягнулася допізна. Ліана так і залишилася ночувати в Амеліс. Дівчата довго шепотілися в темряві про чоловіків, магію та дивакуваті виверти долі, поки втома остаточно не взяла своє, а Маркіз згорнувся калачиком у ногах Амеліс, охороняючи їхній сон.

Ранок почався не з будильника і навіть не з сонячного променя.

У зачиненій кімнаті раптом спалахнуло м'яке сріблясте сяйво, і прямо крізь зачинене віконне скло, не розбивши його, безшумно влетіла магічна сова. Вона легко зробила коло під стелею й поважно опустилася на спинку крісла.