Розділ 17

Розділ 17

Вони звернули на вузьку затишну стежку, посипану дрібним сяючим піском. Попереду крізь густі крони дерев з'явилося невелике чисте озеро. Його гладенька поверхня м'яко світилася глибоким блакитним світлом, а над самою водою повільно плавали сотні маленьких золотистих вогників.

— Ого... — Амеліс зупинилася на краю стежки, захоплено перевівши подих. — Це неймовірно.

 — Це сяючі лілії, — тихо пояснив Адріан, показуючи на поверхню води, де розпустилися величезні сніжно-білі квіти.

У їхніх кришталевих чашечках мерехтіло живе світло.

 — Вони розкривають пелюстки тільки після повного заходу сонця.

Адріан підійшов до дерев'яної лави, вкритої м'яким мохом, що стояла біля самої води, і жестом запросив дівчину:

— Сідайте, тут чудовий краєвид.

Амеліс сіла поруч з ним і деякий час вони просто мовчали, спостерігаючи за тим, як магічні лілії повільно колишуться на дзеркальній гладі води. І вперше за останні тижні Амеліс не відчувала жодного тиску. Не треба було підбирати "правильні" слова, вигадувати цікаві теми для розмови чи вдавати захоплення від чужих вигадок. Можна було просто дихати свіжим повітрям і дивитися на воду.

— Знаєте, — тихо промовила вона, порушуючи тишу, — я зовсім не очікувала, що цей вечір мені сподобається.

 Адріан трохи повернув голову до неї, уважно слухаючи.

— Чому ж ви мали такі побоювання?

 — Бо я жахливо втомилася. Від роботи, від нескінченних вимог, від усього, — вона помовчала кілька секунд, роздивляючись свої долоні. — Я тільки-но закінчила складне замовлення в агентстві й мріяла про звичайнісінький спокій у перший день відпустки. А потім магічний додаток SoulMatch вирішив, що мені терміново необхідно бігти на чергову зустріч із незнайомим чоловіком.

— Можливо, магічна система вирішила, що вам потрібен відпочинок не лише від робочих заклять, а й від самотності? — м'яко припустив Адріан.

Амеліс скоса глянула на нього з легкою посмішкою.

— Це дуже дипломатична відповідь, пане ботанік.

— Я щодня працюю з рослинами. А вони вчать бути терплячими й спокійними. Тренують витримку.

Вона стиха засміялася, відчуваючи, як тане залишок її настороженості.

— А ви завжди такий спокійний і виважений? Чи це лише маска для побачення?

— О ні, далеко не завжди.

— Не вірю. Навколо вас аура абсолютного умиротворення.

— Ви можете запитати мою сестру, — посміхнувся чоловік.          — Вона з радістю викриє мене й скаже, що в побуті я буваю просто нестерпним.

 — У вас є сестра?

— Так, старша сестра.

— І що ж вона найчастіше про вас каже?

Адріан задумливо подивився на блакитну воду озера, ніби згадуючи їхні сімейні суперечки.

 — Вона стверджує, що я можу пів дня з захватом розмовляти з магічною рослиною, але не здатний нормально поговорити з живою людиною.

— Та, ні, вона точно помиляється, — тепло мовила Амеліс.

— Ну... іноді буває, — винувато посміхнувся він.

Амеліс знову засміялася, і цей сміх лунав легко й щиро. Адріан усміхнувся у відповідь, і між ними знову запала тиша. Але цього разу це була не ніякова пауза між чужими людьми, а тепле, затишне мовчання двох людей, яким добре разом.

За якийсь час Адріан підвівся з лави й подав їй руку.

 — Хочете побачити дещо справді особливе?

Амеліс трохи насторожилася, але в її очах спалахнула цікавість.

 — Наскільки особливе?

 — Настільки, що я зазвичай не показую це місце звичайним відвідувачам саду.

 — Тепер мені стає трохи страшно та інтригуюче. Що ж це за особливе місце?

 — Не варто, я гарантую безпеку.

Він простягнув долоню. Амеліс подивилася на його руку, потім на щирі темні очі й усе ж таки вклала свої пальці в його долоню. Адріан допоміг їй підвестися.

Вони рушили далі вузькою стежкою, яка вела в самісінькі хащі магічного саду. Дерева тут ставали все вищими, а світло кришталевих ліхтарів поступово тьмяніло. Нарешті вони вийшли на простору галявину, оточену кільцем високих сріблястих ялин.

Амеліс підняла голову вгору й затамувала подих. Над ними не було звичайного купола чи даху. Лише величезне, бездонне нічне небо. Але замість звичайних нерухомих зірок там, високо вгорі, повільно пливли сотні золотих та блакитних магічних ниток, переплітаючись у химерні візерунки. Здавалося, ніби саме небо було величезним, живим чарівним полотном, яке безперервно дихало.

— Що це за диво?.. — пошепки запитала вона.

 — Це вільні магічні потоки нашої столиці, — Адріан став поруч із нею, також підвівши очі догори. — Уночі, коли міський шум стихає, вони стають видимими для магічного зору.

Амеліс дивилася вгору, геть забувши про все на світі. Вона бачила магію щодня — це була її робота. Вона плела складні закляття, розгадувала чарівні структури, ремонтувала накопичувачі, захищала людей. Але вона ніколи не бачила магію такою: вільною, не закутою в рамки заклинань, живою й безумовно прекрасною.

— Чому я за стільки років у місті ніколи цього не помічала? 

— Тому що більшість людей дивиться собі під ноги або на фасади будинків, а не над ними.

Амеліс посміхнулася, відчуваючи тепло в грудях.

 — Дуже гарно сказано.

 — Я готувався до цієї фрази пів дня, — серйозно відповів він. Дівчина знову щиро засміялася.

Адріан подивився на неї. І на мить його погляд затримався на її обличчі трохи довше, ніж вимагала ввічливість. Амеліс це помітила. Їхні очі зустрілися в тиші вечірнього саду. Дівчина раптом відчула легке, незвичне хвилювання. Це було зовсім не те роздратування чи ніяковість, які вона відчувала поруч із Лукасом. Тут не було потреби захищатися. Лише дивне відчуття, ніби вона на секунду забула, що це взагалі-то офіційне побачення від SoulMatch.

І саме в цю мить магфон у її кишені наполегливо дзенькнув.

Амеліс здригнулася від несподіванки, розриваючи зоровий контакт, і витягла пристрій. На екрані яскраво-зеленим світлом пульсував офіційний напис:

«Сумісність: 87 %»