Розділ 16

Розділ 16.

Сяючий вихор Магії Долі м'яко переніс Амеліс просто до високих кованих воріт. Золотисті іскри порталу ще кілька секунд кружляли в повітрі, поволі розчиняючись у вечірніх сутінках.

Дівчина розправила складки на легкій вечірній сукні, розгладила мереживні рукавички й щиро намагалася зрозуміти, навіщо взагалі погодилася на це чергове випробування від SoulMatch.

Перед нею височіла велична стара кам'яна будівля з гострими башточками, високими арочними вікнами та десятками маленьких кришталевих ліхтарів, що плавали просто в повітрі, відкидаючи на бруківку химерні тіні. Над важкими металевими воротами витонченими золотими літерами світилася назва: МІСЬКИЙ САД НІЧНИХ ЗІР.

Амеліс повільно підняла голову, розглядаючи магічні відблиски на фасаді.

— Добре... — промовила вона вголос до себе.

Вона озирнулася довкола, намагаючись знайти хоч якісь звичні ознаки романтичних зустрічей. Ні вишуканого ресторану. Ні театру. Ні розкішної бальної зали. Ні навіть звичайної затишної кав'ярні з ароматом свіжообсмажених кавових зерен. Лише величезний, повитий таємничістю сад за високим кованим парканом.

— Принаймні цього разу мене не запросили дивитися, як хтось аплодує сам собі й годинами перераховує власні чесноти, — стиха пробурмотіла вона.

Спогад про кавалера з побачення номер два — самозакоханого й незграбного Лукаса — змусив її мимоволі усміхнутися. Те побачення вона точно запам'ятає надовго, хоча б тому, що досі не могла збагнути, як одна людина здатна одночасно поєднувати в собі стільки гордині та абсолютну відсутність магічного такту.

Амеліс дістала магфон. Екран показував 18:00. Портал доставив її хвилина в хвилину . Вона вже почала подумувати, чи не скористатися цим моментом, поки нікого немає, і просто накивати п’ятами, коли ковані ворота перед нею раптом безшумно розчинилися. Звідти вийшла струнка молода дівчина у світло-зеленій формі доглядачки саду.

—Амеліс? — ввічливо поцікавилася вона.

— Так, це я.

— Вас уже очікують.

Амеліс насторожено примружилася, мимоволі натягуючи рукавички щільніше.

— А... хто саме?

 Дівчина тепло усміхнулася і промовила:

 — Пан Адріан Вельмор.

— Звичайно. Хто ж іще, — дівчина глибоко вдихнула вечірнє повітря. — Я знала, що цим усе закінчиться.

 — Перепрошую? Ви щось сказали?

 — Нічого, це я про своє.

Доглядачка запросила її всередину саду.  Амеліс зробила крок і завмерла. Вона ніколи у своєму житті не бачила нічого подібного. За високими кам'яними стінами ховався не просто доглянутий парк. Це був окремий магічний світ.

Доріжки з гладенького білого мармуру звивалися між величезними віковими деревами, крони яких світилися м'яким блакитним та теплим золотим сяйвом. На гнучких гілках замість звичайних плодів висіли маленькі прозорі кулі, що повільно змінювали свої відтінки від глибокого фіолетового до ніжно-рожевого. У повітрі плавали крихітні магічні метелики з прозорими крилами, залишаючи за собою легкі іскристі шлейфи. Десь у глибині розкішних насаджень тихесенько дзюркотів струмок, а над ним висів невагомий міст, виплетений із живих срібних лоз.

Амеліс мимоволі сповільнила крок, зачарована навколишньою красою.

 — Як же тут гарно...

— Я щиро радий, що вам подобається.

Приємний чоловічий оксамитовий голос пролунав зовсім поруч. Амеліс здригнулася й різко обернулася. За кілька кроків від неї, біля розквітлого куща сяючої лілії, стояв чоловік. На вигляд він був приблизно її віку, можливо, лише на рік чи два старший. Високий, але без тієї вишколеної, викличної статності, яку так любив показувати її попередній кавалер. Його темне русяве волосся було трохи розтріпане вітром, ніби чоловік кілька разів поспіль проводив по ньому рукою від хвилювання.

На ньому був простий, але якісно пошитий темно-зелений камзол без жодних золотих ґудзиків чи вишивки, світла лляна сорочка й зручні темні штани. Ніяких коштовностей, показових магічних артефактів чи задушливого важкого парфуму. Просто чоловік, який виглядав природно й спокійно. І ця простота чомусь одразу насторожила Амеліс, яка звикла шукати в усьому підступ.

— Адріан Вельмор?

— Власною персоною, — він трохи нахилив голову й усміхнувся. Не широко, не на камери чи публіку, а дивовижно тепло й щиро.  — А ви, мабуть, Амеліс.

 — Якщо SoulMatch знову нічого не переплутав у своїх складних алгоритмах, то так.

Адріан тихо, але щиро засміявся.

 — Я чув, у цієї магічної системи інколи бувають досить серйозні похибки.

— Похибки? — Амеліс скептично підняла брову. — Після двох моїх попередніх побачень я б сказала, що плутанина та фатальні помилки — це їхня основна спеціалізація.

 — Тоді мені подвійно пощастило, що сьогодні ви все ж наважилися ступити в портал і прийти.

Він простягнув їй свою долоню. Амеліс на секунду завагалася, відчуваючи звичну захисну настороженість, але потім зняла рукавичку й потиснула її. Його долоня була теплою, широкою й трохи мозолястою від фізичної праці.

— Приємно познайомитися, Амеліс.

— Взаємно, Адріане.

Коли вони відпустили руки, чоловік зробив легкий жест углиб сяючих алей.

 — Прогуляємося?

 Амеліс подивилася на нескінченні білі доріжки між світлими деревами.

 — Це і є ваш задум на вечір?

 — Якщо ви, звісно, не проти звичайної пішої прогулянки.

— Ні, абсолютно, — вона зробила коротку паузу й додала тихіше: — Насправді... це навіть дуже приємно. Незвично.

 — Тоді я радий, що не дарма витратив цілий день на підготовку побачення.

Амеліс здивовано подивилася на нього, трохи сповільнивши крок. — Ви самі готувалися і все робили до мого приходу?

— Звичайно.

— І в чому ж полягала підготовка?

 Адріан зупинився й з вдаваною серйозністю задумливо притиснув палець до підборіддя.

 — Намагався з усіх сил не виглядати занадто дивним чи нав'язливим.

Амеліс не втрималася від щирого, дзвінкого сміху.

 — І як, на вашу думку, успіхи?