Розділ 15

Розділ 15.

Ранок почався для Амеліс майже ідеально. Майже. Вона прокинулася без будильника, довго не могла зрозуміти, чому нікуди не треба поспішати, а потім із блаженством згадала: відпустка. Ніякого агентства. Ніяких замовників. Ніяких заклять. Ніяких магічних накопичувачів. І, якщо дуже пощастить, ніяких побачень. Остання думка змусила її різко розплющити очі.

 — Ох...

Амеліс перевернулася на спину й втупилася в стелю. Конверт SoulMatch лежав на столику біля ліжка. Кремовий, перев'язаний золотою стрічкою, він дратував дівчину дедалі сильніше. Третє побачення. Сьогодні о вісімнадцятій. Вона важко зітхнула й натягнула ковдру до самого носа.

— Я ж хотіла відпочити. А тут це побачення.

З крісла біля вікна почувся тихий звук.

 — Мрр.

 Амеліс визирнула з-під ковдри. Маркіз сидів на своєму улюбленому місці й уважно спостерігав за нею. Його жовті очі були настільки серйозними, що дівчина мимоволі насупилася.

 — Не дивись на мене так.

 Кіт повільно моргнув.

— Я знаю, що це не твоя провина.

Ще одне повільне моргання.

— Т встаю я, встаю.

 Маркіз відвернув голову.

 — Дуже дякую за підтримку.

Кіт демонстративно лизнув лапу. А Амеліс фиркнула, відкинула ковдру й сіла на ліжку.

— Ну й характер у тебе. Йдемо, погодую вас, Ваша Величносте.

І кіт повільно пішов за дівчиною на кухню.

Близько одинадцятої у двері постукали. Амеліс саме сиділа на дивані з чашкою кави, а Маркіз розтягнувся поруч, поклавши голову їй на коліна.

— Якщо це з агентства, я нікого не впущу.

У двері постукали ще раз.

 — Амеліс! Я знаю, що ти вдома!

— Ліана... — зітхнула Амеліс.

— Відчиняй!

 Маркіз підняв голову й уважно подивився на господиню.

— Не хвилюйся. Це не ворог.

Дівчина підвелася й відчинила двері. На порозі стояла Ліана з великою плетеною сумкою в руках і виразом обличчя людини, яка прийшла не просто в гості, а з чітким планом.

— Доброго ранку, щасливиця!

— Не називай мене так.

 — Чому?

— Бо я ще не встигла відпочити.

Ліана засміялася й пройшла всередину.

— Саме тому я й прийшла.

Вона поставила сумку на стіл і озирнулася.

— А де твій пухнастик?

 Маркіз повільно підняв голову. Ліана завмерла.

 — Ого! Який великий.

— Він тебе чує і розуміє. Обережно зі словами.

— Добре. Я бачу.

Кіт сидів посеред кімнати й уважно спостерігав за нею.

— Він такий серйозний?

 — Ага.

— Мені здається, він мене оцінює.

 — Він оцінює всіх.

Ліана підійшла ближче до кота.

— Привіт, красунчику.

Маркіз примружився і чекав на подальші дії Ліани.

— Ти не проти, якщо я тебе погладжу?

 Кіт подивився спочатку на Амеліс. Потім на Ліану. Потім знову на Амеліс.

 — Мені здається, він зараз питає дозволу в тебе, — прошепотіла Ліана.

— Ні. Він просто вирішує, чи варта ти його уваги.

— Нахаба.

— Саме так.

Ліана обережно простягнула руку. Маркіз понюхав її пальці, кілька секунд подумав і нарешті дозволив почухати себе за вухом.

 — Він дозволив себе почухати!

— Не поспішай радіти. Це ще нічого не означає.

 Кіт задоволено замуркотів.

— Бачиш? Він мене вже любить.

— Він любить смачно поїсти.

— Я теж люблю смачненьке.

Амеліс усміхнулася й повернулася до столу.

— Що ти принесла?

— Сніданок. І дещо важливіше.

 — Що саме?

Ліана  дістала із сумки коробку з тістечками.

— Запаси для твоєї відпустки.

— Ти найкраща подруга.

— Я знаю. Я така.

Вони влаштувалися за столом. Маркіз тим часом всівся на крісло навпроти й уважно спостерігав за дівчатами. Особливо за Ліаною. Час від часу він ворушив вухами, ніби справді прислухався до кожного слова.

— Ну? — нарешті запитала подруга. — Що вже не так?

 Амеліс скривилася.

— Третє побачення сьогодні о вісімнадцятій.

— Я знала що без цього не обійдеться!

— Чому ти так радієш?

 — Бо ми нарешті дізнаємося, хто наступний.

 Амеліс потягнулася до магфона, що лежав на столі.

— Ім'я вже є.

Вона активувала екран. Золоті літери з'явилися просто над поверхнею магфона: АДРІАН ВЕЛЬМОР Ліана прочитала ім'я й задоволено усміхнулася.

— Красиве ім'я.

 — І що?

 — Нічого. Просто красиво звучить.

— Минулого разу теж красиво звучало.

 — Так, але цього разу я відчуваю, що буде цікаво.

 — Я теж відчуваю, що хочу залишитися вдома.

 Ліана відклала тістечко.

— Амеліс.

 — Що?

— Ти ж розумієш, що це лише третє побачення?

— Саме тому мені й не хочеться нікуди йти.

 — Ти втомилася?

 Амеліс на мить замовкла і подивилася у вікно.

 — Просто я нарешті закінчила замовлення. У мене перший день відпустки. Я хотіла прокинутися без побачень, піти кудись сама, погуляти, почитати. А тепер знову треба думати, що вдягнути, куди йти, про що говорити...

— Ти не можеш просто не йти.

 Амеліс подивилася на неї.

 — Не можу, в цьому й проблема.

Маркіз, який до цього спокійно сидів у кріслі, раптом повільно перевів погляд із Ліани на Амеліс. Кілька секунд він просто дивився на них.

 — Чого ти так витріщаєшся? — запитала Амеліс.

 Кіт моргнув і втупився в неї.

 — Не подобається тобі ця ідея?

 Маркіз ліниво махнув хвостом.

 — Мені теж все це не подобається. Але що поробиш, потрібно пройти цей шлях до кінця.

 Ліана розсміялася.

— Він на твоєму боці.

— Принаймні хтось мене розуміє.

До обіду вони встигли обговорити все — від останніх пліток у місті до дивних клієнтів, які останнім часом траплялися в агентстві. А коли коробка з тістечками спорожніла, Ліана раптом відсунула тарілку.