Розділ 14

Розділ 14.

Вечірнє місто повільно занурювалося в золотаві сутінки. Гаряче повітря нарешті змінилося приємною нічною прохолодою, яка линула з боку річки. Зачинивши двері на всі магічні засуви, Амеліс втомлено попрямувала додому. Вуличні ліхтарі спалахували один за одним м'яким бурштиновим світлом, а з дверей затишних пекарень линули останні на сьогодні пахощі свіжого хліба та здобної випічки.

Пройшовши кілька кварталів, дівчина вирішила завітати до маленької крамнички пані Марти, щоб купити щось легке на вечерю. Проте біля самого входу її увагу привернув дивний шум у вузькому провулку між будинками, заваленому порожніми дерев'яними ящиками та сміттєвими баками.

На перекинутому ящику з-під фруктів сиділо справжнє чудовисько — точніше, воно дуже намагалося таким здаватися.

Це був величезний, неймовірно пухнастий кіт невизначеного сіро-рудого кольору, із надзвичайно гордовитим виразом морди та кумедним білим пасмом на правому вусі. Тварина з презирством дивилася на двох бродячих собак, які боягузливо тулилися до стіни й не наважувалися підійти ближче. Причиною їхнього страху було загрозливе магічне іскріння, що дрібними синьо-зеленими спалахами зривалося з довгих котячих вусів. Кіт час від часу видавав низьке попереджувальне шипіння, що більше нагадувало звук магічного розряду, ніж тваринний голос.

— І звідки ж ти такий магічний узявся серед провулка? — тихо промовила Амеліс, зупиняючись на безпечній відстані.

Кіт поважно повернув голову, оцінив дівчину холодним, вивчаючим поглядом жовтих очей і, зробивши висновок, що вона не становить загрози — і, можливо, має їжу, — видав низьке, вимогливе:

— Мяу.

Це «мяу» прозвучало не як прохання, а як наказ.

Амеліс зайшла до крамнички пані Марти й за хвилину повернулася із загорнутим у цупкий папір шматочком найніжнішої печеної риби. Аромат миттєво розійшовся провулком, і магічне іскріння на вусах кота вмить згасло.

Дівчина присіла навпочіпки на безпечній відстані й обережно поклала частування біля ящика. Кіт поважно зіскочив донизу, обнюхав принесений смаколик, а потім з фантастичною швидкістю  проковтнув рибу. Коли Амеліс повільно простягнула руку, пухнастий велетень не став шипіти. Він зробив крок назустріч дівчині і впевнено потерся головою об її долоню, виявляючи цим свою королівську милість.

Амеліс обережно підхопила кота й підняла. Тварина виявилася важкою, добре вгодованою і розпласталася на її руках суцільним сіро-рудим килимом.

Тоді Амеліс зрозуміла дві речі. По-перше, кіт нікуди йти не збирається й чітко визначив її як своє нове джерело забезпечення їжею. По-друге, власних сил після виснажливого робочого дня їй просто не вистачить, щоб дотягнути цього «звіра» пішки до самого будинку.

Вирішивши дозволити собі рідкісну розкіш, Амеліс  вирішила зупинити магтаксі. Вийшовши з провулка, дівчина швидко махнула рукою, і чорне авто з емблемою служби зупинилося біля тротуару.

— Куди прямуємо, шановна? — приязно запитав водій у синьому кафтані з фірмовою емблемою служби магтаксі.

— Вулиця Срібних Джерел, будинок дванадцять. І... я з пасажиром, — посміхнулася дівчина, з деяким зусиллям тримаючи кота й усаджуючи його на м'яке оксамитове сидіння.

Тварина, здавалося, сприйняла такий рівень сервісу як належне. Кіт по-хазяйськи витягнув лапи, ліниво розлігся на всю довжину диванчика й почав роздивлятися салон із виглядом ревізора.

Водій перевів здивований погляд із Амеліс на кота. Потім ще раз на кота.

— Він... ваш? — обережно запитав чоловік.

— Так, мій, — зітхнула Амеліс, сідаючи поруч.

Кіт ліниво заплющив одне око, ніби підтверджуючи її слова, і видав коротке задоволене:

— Мур.

— Пані, з вас подвійна оплата за багаж, — заявив водій, знову дивлячись на габарити тварини.

— Це не багаж. Це мій друг, — серйозно відповіла дівчина.

— А виглядає як дуже пухнастий багаж, який може зачепити оксамит кігтями.

Амеліс тихо засміялася.

— Він чемний і нічого вам не зачепить. Я сплачу подвійний тариф, якщо ви обіцяєте їхати обережно.

Кіт на це лише невдоволено фиркнув, ніби вважав усю розмову про оплату його персони нижчою за власну гідність.

Наступні три дні проминули в божевільному, але надзвичайно продуктивному ритмі.

Кіт, якого Амеліс назвала  Маркізом за його неперевершені аристократичні манери та безмежну самовпевненість, швидко освоївся в її затишній квартирі на третьому поверсі. Він обрав собі найм'якіше крісло біля вікна, з висоти якого поважно спостерігав за міськими птахами, та постійно вимагав уваги саме тоді, коли Амеліс намагалася зайнятися своїми справами.

Варто було їй взятися за перо — Маркіз тут як тут. Його пухнастий сіро-рудий хвіст починав ритмічно метатися туди-сюди прямо перед її обличчям. Варто було розкласти папір — він уже вмощувався просто посередині аркуша, невинно примруживши очі. А коли Амеліс одного разу спробувала обережно пересунути його на сусідній стілець, кіт так подивився на неї — сумішшю глибокої образи та королівського презирства, — що дівчина зрештою здалася.

— Добре, — пробурмотіла вона, прилаштовуючи аркуш паперу на краєчку столу. — Я тут як бачиш працюю, щоб купувати тобі рибу.

Маркіз на це лише задоволено замуркотів. Звук був схожий на тиху роботу добре змащеного магічного механізму.

Амеліс працювала практично без відпочинку і на роботі, і вдома. Пальці боліли від постійного плетива тонких магічних ниток, кристали-накопичувачі спалахували й гасли під її руками, але проєкт для міської варти нарешті наближався до фіналу.

Усі захисні ланцюжки були перевірені, руни вивірені до найменшої деталі, а договір успішно закритий.

Останній накопичувач спалахнув рівним, стабільним блакитним світлом. Амеліс завмерла над столом, боячись поворухнутися, а потім повільно, з полегшенням відкинулася на спинку крісла.

— Готово... — прошепотіла вона.

Маркіз, який дрімав неподалік, навіть не підняв голови, лише сонно поворухнув вухом із білим пасмом.