Розділ 11

Розділ 11.

Лукас якраз підходив до драматичної кульмінації своєї розповіді про те, як на тривалих гастролях у північних провінціях вдячна публіка кидала до його ніг пелюстки кришталевих троянд. Його голос, і без того поставлений і глибокий, набрав особливих, майже трагічних інтонацій. Очі актора сяяли, як начищені до блиску каструлі, а обличчя виражало священний трепет перед власним талантом.

— Розумієте, Амеліс... — він зробив паузу, подивившись на неї так, ніби зі сцени звертався щонайменше до всієї імператорської династії. — Грати на сцені — це не просто професія. Це не робота і навіть не ремесло. Це високе покликання! Це вміння віддати глядачеві всього себе... без залишку! Спалити власну душу заради того, щоб хтось у темній залі відчув справжній катарсис!

Він ефектно приклав руку до серця й затамував подих, очікуючи на її захват.

Амеліс у цей момент якраз намагалася обережно відпити трохи води з келиха, щоб не вибухнути істеричним сміхом. Вона ледь змушувала себе кивати з поважним виразом обличчя, хоча подумки вже рахувала секунди до кінця побачення.

— І я відчуваю, — продовжував Лукас, повністю захоплений власним монологом, — що мій обов'язок — дарувати це світло кожному!

Жестикулюючи для більшої виразності, він ефектно підвівся зі свого м'якого крісла. Актор зробив драматичний, широко розмашистий крок убік, випростав спину й розвів руки в широкому, величному жесті, демонструючи весь блиск свого темно-синього камзола та ідеально розгладжених мереживних манжетів.

І саме в цей урочистий момент його лікоть із силою зачепив важкий золочений  тримач, що фіксував оксамитову завісу ложі.

З тихим, але загрозливим шипінням спрацював магічний фіксатор, який тримав багатошарове пишне драпування під стелею. Механізм клацнув, і масивний, дубовий карниз разом із тоннами важкої темно-бордової тканини з тріском вирвався зі стіни.

Усе сталося в частку секунди. Величезний шматок оксамиту, прикрашений важкою золотою бахромою, обрушився прямо на актора, повністю накривши його з головою, наче масивна, непроглядна ковдра.

— Гей! Що за... Що це таке?! — пролунав з-під товстого шару тканини глухий, глухий і зовсім не театральний вигук, у якому не залишилося й краплі колишньої величності.

Лукас почав гарячково й панічно борсатися всередині оксамитового полону. Але що активніше він намагався виплутатися, вимахуючи руками, то дужче золоті декоративні шнури й бахрома обмотувалися навколо його шиї, тулуба та ніг. З боку це виглядало просто фантастично: величезна, темно-бордова оксамитова гусінь хаотично качався по ложі, видаючи панічні звуки й намагаючись вибратися на свободу.

— Допоможіть! Зніміть це з мене! Це диверсія! Це підступи Королівської трупи! Вони заздрять моєму тріумфу! — долинав з-під тканини розпачливий голос.

У цей самий момент важка драпірована завіса з іншого боку ложі відхилилася, і на порозі з'явився молодий офіціант. У руках він обережно ніс срібну тацю з черговим шедевром місцевого шеф-кухаря — десертом, щедро прикрашеним збитими  вершками , полуницею та цукровими квітами.

Побачивши перед собою не поважного актора, а дику оксамитову масу, яка з криками валялася біля столу, офіціант від несподіванки й переляку зойкнув і випустив тацю з рук.

Срібний посуд із гучним дзвоном полетів на мармурову підлогу. А  порція полуниць з вершками виконала в повітрі вишукану дугу й влучним, за законами фізики, кидком приземлилася точно туди, де з’явилася голова Лукаса.

Звук «плямк» вийшов неймовірно соковитим.

Коли Лукас нарешті повністю виборсався з оксамитового полону й важко впав на коліна, постаючи перед Амеліс, його вигляд був далеким від ідеального. Досі дбайливо  вкладене, хвиля за хвилею, світле волосся тепер стирчало в різні боки, наче після магічного вибуху. З лівого вуха й щоки повільно сповзав густий шматок  вершків із полуничкою, а  розкішне золоте жабо з'їхало під самісіньке підборіддя.

Він шоковано застиг , кліпаючи очима й дивлячись на Амеліс. Дівчина ж сиділа затуливши обличчя долонями, і ледве тамувала сміх. Його обличчя виражало такий невимовний розпач, ніби світ навколо нього щойно розпався на шматки.

— Мій... — з тремтінням у голосі, майже беззвучно прошепотів актор, обережно торкаючись пальцем забрудненої вершками щоки. — Мій ідеальний профіль...

І саме в цю секунду, коли конфуз досяг свого абсолютного апогею, під ногами Амеліс спалахнуло яскраве, знайоме золоте сяйво.

Простір навколо дівчини здригнувся, повітря закружляло сотнями іскор, затягуючи її в магічний вихор. І під розпачливий, сповнений сорому вигук Лукаса: «Зачекайте! Не дивіться на мене! Не запам'ятовуйте мене таким!» — Амеліс просто розчинилася в повітрі, залишивши актора наодинці з його вершками та впалим карнизом.

Світ знову перевернувся, закружляв у золотій меланхолії й за мить Амеліс вже твердо стояла на м'якому килимі у своїй власній вітальні.

Вона застигла на секунду, оглядаючи знайомі шафи з книгами, затишне тління дров у каміні та спокійні вечірні сутінки кімнати. А потім... більше не змогла тримати це в собі. Захисні бар'єри ввічливості остаточно впали. Дівчина просто знесилено опустилася прямо на диван, закрила обличчя руками й вибухнула нестримним, істеричним сміхом аж до сліз і колік у животі.

— Амеліс?! — Ліана, яка чекала на подругу й від несподіваного спалаху магії ледь не впустила чашку з чаєм, підскочила з місця. — Боже мій, ти повернулася! Що сталося?! Чому ти смієшся?! Ти в порядку?!

— Ліано... ти... ти собі навіть не уявляєш! — крізь сміх, хапаючись за живіт і намагаючись ковтнути повітря, видавила з себе Амеліс. — Це... це було просто безумство!

— Та розповідай уже, не томи! — Ліана підбігла до неї й сіла поруч, згоряючи від цікавості.

— Він... він годину розповідав мені про свій ідеальний образ! — витерла сльозу Амеліс, хапаючись за подушку. — Про те, як він розчулив трьох дівчат у третьому акті, як всі полюють за його автографами і який він неймовірний! А під кінець, коли він вирішив показати мені «величний жест»... на нього з тріском впала важка оксамитова завіса!