Розділ 10

Розділ 10.

Світ навколо спалахнув золотом. Амеліс уже знала, чого чекати, але вдруге це відчувалося не менш дивно. Повітря навколо стало густим і теплим, ніби її загорнули в теплу шаль. Земля зникла з-під ніг, а навколо закружляли сотні золотих іскор, схожих на маленьких світлячків.

На одну коротку мить вона опинилася в абсолютній тиші. Потім щось легко підштовхнуло її вперед, і під ногами знову з'явилася тверда поверхня.

Амеліс інстинктивно зробила крок, щоб не втратити рівновагу, й повільно розплющила очі.

Перед нею здіймався Королівський театр. Величезна будівля зі світлого мармуру сяяла у променях вечірнього сонця. Високі колони були оздоблені срібними рунами, які повільно переливалися магією. Уздовж широких сходів квітли білі троянди, а над головами гостей плавали маленькі чарівні ліхтарики у формі метеликів.

На площі було гамірно. Пари повільно прогулювалися під руку. Хтось фотографувався біля фонтану, в якому вода здіймалася кольоровими стрічками світла, а музиканти неподалік грали легку мелодію.

Просто над входом у театр висіла величезна магічна афіша. На ній усміхався чоловік у темно-синьому камзолі. Зображення було рухливим: він театрально вклонявся, підморгував перехожим і час від часу ефектно відкидав волосся назад.

Під портретом великими сяючими літерами було виведено: «ЛУКАС ВЕРНЕР. Зірка Королівського театру.»

— Ну, хоча б не дракон... — тихо пробурмотіла Амеліс собі під ніс.

— Ви вже милуєтеся афішею?

Дівчина  обернулася. До неї прямував той самий чоловік із афіші.

Високий, вродливий без перебільшення. Його світле волосся було ідеально вкладене, хвиля за хвилею, на темно-синьому камзолі — жодної складочки, а від дорогого парфуму ледь відчутно пахло цитрусами й кедром. Він ішов такою впевненою ходою, ніби весь цей театр належав йому, а він тут король.

— Добрий вечір, чарівна пані, — він красиво вклонився. Настільки вишукано, що дві жінки, які проходили повз, аж зупинилися, затамувавши подих.

— Добрий вечір, — чемно усміхнулася Амеліс.

 — Дозвольте представитися. Лукас Вернер Неперевершений, — він зробив ще один легкий поклон. — Провідний актор Королівського театру.

— Амеліс.

— Знаю, — він загадково усміхнувся. — Магія Долі чудово виконує свою роботу.

Потім Лукас уважно подивився на неї, ледь нахиливши голову:

— Ви мене впізнали?

— Якщо чесно... лише коли побачила афішу.

На мить усмішка Лукаса ледь помітно здригнулася. Але тільки на мить.

— Це навіть трохи образливо, — надув губи він.

 — Перепрошую?

— Більшість жінок починають знайомство словами: «Я бачила всі ваші вистави!».

— А я не бачила жодної вашої вистави.

 — Так... — він театрально приклав руку до серця. — Сьогодні вечір відкриттів.

Вони лише ступили на перші сходинки, як звідусіль пролунало:

— Лукас! — Маестро! — Пане Вернер! — Дайте автограф!

Лукас широко усміхнувся й пошепки мовив до Амеліс:

— Вибачте. Народна любов.

Він миттєво змінився. Голос став нижчим, посмішка — ширшою, а постава — ще величнішою. Він підписував програмки, посміхався, комусь навіть дозволив торкнутися свого мережива на рукаві.

— Який щедрий... — прошепотіла Амеліс сама до себе.

 — Що ви сказали? — перепитав Лукас.

 — Нічого-нічого, чудова погода!

Минуло хвилин сім, а вони просунулися... метрів на п'ять. Ще через три хвилини Лукас раптом обернувся до неї:

 — Ви не ревнуєте?

 — До кого?

 — До моїх прихильниць.

 Амеліс кліпнула очима:

 — Ми знайомі... десять хвилин.

— Це не заважає людям ревнувати.

— Мабуть...

 — Одного разу дві шанувальниці навіть побилися через мою троянду, яку я кинув їм.

 — Серйозно?

 — Ні, — він на мить замислився. — Насправді через хустинку.

Аби уникнути подальшого натовпу, Лукас провів Амеліс через бічний службовий вхід прямо до найкращої ложі театру. Поки на сцені готувалися до вечірнього дійства, для них організували вишуканий столик просто тут, у ложі, звідки відкривався захопливий вид на величезну сяючу залу.

Ледь вони сіли за застелений оксамитовою скатертиною столик, як офіціантка тихо поставила перед ними десерти в кришталевих вазочках.

Лукас уважно подивився на свою тарілку. Потім на світло від магічного бра. Потім пересунув тарілку на кілька сантиметрів праворуч. Потім ще трохи. І ще.

Амеліс мовчки спостерігала за цими маніпуляціями.

— Перепрошую... — нарешті не витримала вона. — Ви щось шукаєте?

— Ідеальне освітлення.

— Для десерту?

 — Для мене, — він поволі повернув голову. — О, тепер добре.

— Що добре?

 — Світло падає на лівий бік мого обличчя.

Амеліс ледве не пирхнула від сміху, але вчасно прикрилася серветкою:

— Це дуже важливо?

 — Надзвичайно, — він серйозно кивнув. — У мене найвиразніший профіль саме зліва.

Дівчина мовчки взяла ложечку. «Спокійно... Не смійся... Потерпи.»

— Ви зараз дивилися на мене? — спитав Лукас.

 — Так...

 — І?

— Ви... дуже гарно виглядаєте.

— Дякую, — він задоволено всміхнувся. — Я теж так вважаю.

Далі Лукас говорив. Багато. Дуже багато. І виключно про себе.

— Мій дебют був просто тріумфальним. Мені аплодували стоячи! Режисер сказав, що я народився для сцени. А одного разу я випадково заплакав у третьому акті настільки переконливо, що три дівчини в першому ряду теж розплакалися... А ще всі полюють за моїми автографами!

Амеліс слухала й чесно намагалася не позіхати.

У цей момент до їхньої ложі знову безшумно підійшла молода офіціантка з тацею:

— Ваші напої, пане Вернер.

 — Дякую, — Лукас уже простягнув руку, і раптом закляк. — Стривайте.

— Що?

— Поверніться ще раз і зробіть крок назад.

— Перепрошую?

— Я хочу красиво взяти келих. Ви підійшли, коли я ще не прийняв потрібну позу.

Офіціантка здивовано моргнула, переглянулася з Амеліс, але так само мовчки зробила два кроки назад. Потім знову підійшла. Лукас ефектно підняв руку, відставив мізинець, посміхнувся й кивнув: