Розділ 9

Розділ 9

Весь наступний робочий день Амеліс перетворився на суцільне катування. Ну, тобто, вона чесно й самовіддано намагалася працювати. З усіх сил старалася. Але проклятий конверт, що залишився вдома, не давав їй спокою, і думками вона постійно поверталася до нього.

Результати її «зосередженості» колеги помітили майже одразу. Спочатку вона тричі поспіль неправильно створила закляття на складній захисній руні, через що та постійно згасала з неприємним шипінням. Потім примудрилася переплутати закляття для міського замовлення, мало не відправивши захисний бар'єр на сусідню вулицю. Ну, а фіналом став інцидент, коли вона, задумавшись, випадково змусила маленький експериментальний захисний купол на своєму столі роздутися й перетворитися на величезну, абсолютно прозору парасолю, яка повністю заблокувала прохід між столами.

Маріс хвилин п'ять мовчки ходив навколо цієї конструкції, штурхаючи її кінчиком олівця.

— Амеліс, я розумію, ти втомилася. Може, візьмеш відпустку?

— Я знаю, Марісе, як це виглядає. Не кажи, будь ласка, нічого зараз. Ось дороблю замовлення і у відпустку, — вона безсило опустила голову на руки прямо поверх схем.

 — Воно взагалі-то не повинно так виглядати за специфікацією. Навіть близько не так.

 — Я теж це знаю.

 — Але знаєш, на мій погляд — дуже красиво. Якщо піде дощ, наш відділ буде захищений.

Амеліс безсило засміялася, відчуваючи, як щоки починають палати від сорому.

— Дякую, це дуже втішно, але мені не допомагає.

 — Що, друге побачення на горизонті? — раптом абсолютно спокійно запитав Маріс, примостившись на краєчку її столу.

Дівчина злякано здригнулася й випрямилася:

— Що?! Настільки очевидно?

 — Ну, ти сьогодні хвилин десять невідривно дивилася на один і той самий найпростіший символ, причому з таким виразом обличчя, наче вирішувала, куди сховати труп.

 — Жах який... Невже я так сильно змінилася?

 — Не переживай, — підбадьорливо посміхнувся колега. — Закохані поводяться ще дивніше. Вони зазвичай взагалі забувають, як розмовляти.

 — Я не закохана! — обурено вигукнула Амеліс, аж підскочивши на стільці. — Я взагалі не знаю, що відчуваю зараз!

— Саме тому я й кажу — «відпустка», — підморгнув Маріс.

Амеліс, недовго думаючи, схопила найближчий згорнутий у трубку чорновий пергамент і запустила в нього. Маріс із блискавичною реакцією перехопив його біля самого носа.

— Промахнулася.

 — Шкода. Дуже шкода, я цілилася тобі в лоб, — удавано похмуро відказала вона, але на душі нарешті трохи відлягло.

О п’ятій вечора Амеліс уже була вдома, відчуваючи, як від нервового напруження злегка тремтять пальці. Ліана, звісно ж, не підвела — вона вже повністю окупувала улюблений диван у вітальні, розклавши навколо себе нову порцію домашнього печива.

— Я принесла мигдальне, — жуючи, оголосила подруга.

— Навіщо так багато? Ми ж учора недоїли.

— Бо я нервую, Амеліс!

 — Цікава логіка. Але ж іти на побачення мені, а не тобі.

— Саме тому я й нервую! За тебе переживаю, бо з цією Магією Долі ніколи не знаєш, чого чекати.

Амеліс лише закотила очі, приречено зітхнувши.

 — Ти просто неможлива.

— Дякую, я знаю, що я скарб, — Ліана схопилася на ноги й критичним поглядом окинула подругу, підійшовши ближче, щоб поправити складки на її легкій кремовій сукні. — Так, оця сукня просто ідеальна. Набагато краща…

 — Краща за що?

— За твій сірий костюм із цупкої тканини.

 — Він зручний! І там глибокі кишені.

— Він сумний, Амеліс.

 — Він практичний.

 — Він нагадує мені форму бухгалтера.

 Амеліс на секунду зависла, намагаючись згадати всі терміни, які вчила в академії:

— Чекай... А хто взагалі такий бухгалтер?

Ліана теж на мить зупинилася, її очі забігали, намагаючись знайти пояснення:

 — Ну... я не впевнена до кінця. Здається, це якісь люди з далеких південних земель, які цілими днями рахують чужі гроші й ніколи не посміхаються. Загалом, звучить неймовірно нудно.

Амеліс голосно розсміялася, і цей сміх нарешті зняв ту липку напругу, що сковувала груди. І саме в цей момент старовинний годинник біля каміна глухо рипнув своїми шестернями й тихо пробив шосту вечора.

Дзінь. Дзінь. Дзінь...

Кожен удар віддавався в голові дівчини легким дзвоном. Останній, шостий удар пролунав особливо гучно й глибоко, наче підводячи риску.

У ту ж секунду конверт на столі спалахнув м'яким золотавим світлом. Золота стрічка, наче жива змійка, сама слухняно розв'язалася й зісковзнула на підлогу, а важка сургучева печатка з тихим потріскуванням розсипалася на тисячі дрібних, блискучих іскор, які тут же розтанули в повітрі. Лист повільно, граціозно розгорнувся прямо в повітрі перед дівчатами.

На білосніжному, майже сяючому папері почали швидко проступати ідеально рівні золоті літери, формуючи чіткі рядки:

«Ваше друге побачення призначене.» І трохи нижче з'явилася детальна картка партнера:

Ім'я: Лукас Вернер.

Професія: Актор Королівського театру і музикант.

Сумісність за магічними маркерами: 94%.

Місце зустрічі: приховано до моменту перенесення.

Амеліс перечитала текст двічі, відчуваючи, як усередині все холоне.

— Актор?.. О ні. Тільки не це.

 Ліана поруч аж підстрибнула від захвату й голосно пискнула, заплескавши в долоні:

— Я ж казала! Я знала! Боже, Амеліс, актор театру! Це ж буде просто неймовірно цікаво! Вони такі драматичні, такі пристрасні!

— Чомусь мене це взагалі не заспокоює... — прошепотіла дівчина, згадуючи емоційні сплески творчих людей. Потім благально подивлячись на подругу й додала:

—Може, ти підеш замість мене ? — сказала Амеліс.

—Та я б з задоволенням! — зітхнула Ліана. — Але ж ти знаєш, магію не обдуриш. Не можна.