Розділ 8

Розділ 8.

Другий конверт лежав на журнальному столику вже майже добу. Важкий, дорогого кремового відтінку, перев'язаний щільною золотою стрічкою, він приковував до себе погляд. Хоч як Амеліс не намагалася дивитися в інший бік, а погляд усе одно притягувало назад, наче магнітом. По центру мерехтіла цифра «2» , яку хотілося стерти.

Амеліс за сьогоднішній день пройшла повз нього разів десять, не менше. І кожного разу, сповільнюючи крок, повторювала собі як мантру:

 — Не чіпай. Нехай полежить. Тобі що, мало було першого разу?

Наче ця награна байдужість могла якось змінити рішення самої Магії Долі.

Ліана, яка примчала в гості ввечері — офіційно «на чаювання», а насправді з неприхованою, палаючою цікавістю та величезним пакетом ягідних тістечок, — гіпнотизувала конверт таким поглядом, ніби там усередині ховався щонайменше таємний указ про престолонаслідування. Вона то підсідала ближче, то кружляла навколо столика, як кішка навколо тарілки зі сметаною.

— Ну відкривай! — не витримала вона нарешті, смикнувши Амеліс за рукав домашнього халата. — У мене вже долоні сверблять!

— Ні.

 — Ну Амеліс! Ну хоч просто в руки візьми, потримай.

 — Уже тримала, коли забирала з підвіконня. Папір як папір.

 — Тоді понюхай!

Амеліс аж відірвалася від перегляду нотаток і повільно повернула голову до подруги:

 — Ти зараз серйозно? Понюхати лист?

— А раптом він уже пахне твоїм другим побаченням? — абсолютно щиро обурилася Ліана. — Магія вищого порядку завжди задіює всі органи чуття, ти ж майстер із заклять, маєш знати!

— І як, по-твоєму, пахне друге побачення за версією цього божевільного додатка?

Ліана замислено прикусила губу й підняла очі до стелі, вираховуючи компоненти:

 — Ну... жасмином, напевно. Легким хвилюванням, якимись шалено дорогими парфумами з нотками кедра... і чоловічими проблемами.

Амеліс не стрималася й голосно пирснула зі сміху, закриваючи обличчя сувоєм:

 — Чоловічими проблемами? Це ще що таке?

 — Ой, та ну тебе! — махнула рукою Ліана, вмостившись зручніше. — Згадай того твого похмурого сусіда з літньої тераси. Вони ж усі, коли бачать гарну жінку, починають поводитися як повні дурні, або замикаються в собі так, наче вирішують долю всесвіту. Оце і є чоловічі проблеми.

 — Ліано, це найгеніальніша… і водночас найабсурдніша теорія, яку я чула за весь тиждень.

 — Я знаю, — подруга гордо крутнула головою, анітрохи не зніяковівши. —  Я  ж така розумна! Але якщо серйозно — чому ми його досі не розпечатали?

— Бо минулого разу чітко було написано: відкрити рівно о вісімнадцятій, і ні хвилиною раніше.

 —Через хвилювання геть забула. А якщо цього разу магія вирішила зробити це о дев'ятнадцятій? Або взагалі опівночі?

 — От саме тому я й не збираюся ризикувати, — Амеліс здригнулася, згадавши раптову хвилю тепла від телепортації. — Я просто не хочу, щоб мене застало зненацька і викинуло в якомусь ресторані голою прямо з ванної. Магія Долі, звісно, сильна, але моє почуття власної гідності сильніше.

— Тут не посперечаєшся, — з жалем зітхнула Ліана, нарешті тягнучись за тістечком.

Наступного ранку конверт усе ще нерухомо лежав на своєму місці, мирно збираючи порошинки.

Амеліс поспіхом збиралася на роботу, перед дзеркалом намагаючись приборкати неслухняне світле волосся і заколюючи його улюбленою срібною шпилькою у формі плюща. Збираючи сумку, вона  мимохідь кинула погляд на журнальний столик — і заклякла на місці.

На абсолютно чистому, гладкому пергаменті, де ще п'ять хвилин тому не було жодного знаку, почали повільно, один за одним, проступати золоті штрихи. Наче хтось прямо зараз виводив літери тонким невидимим пером, обережно вимальовуючи кожен завиток.

Дівчина навіть забула про те, що збиралася на роботу. Вона підійшла ближче, майже не дихаючи. Золоті лінії яскраво спалахнули на сонці, засліплюючи очі, а потім застигли, перетворившись на чіткі акуратні рядки:

«Відкрити сьогодні о 18:00.» І трохи нижче, з якимось особливим, жирним натиском: «Бути готовою до другого побачення.»

— Бути готовою... Дуже смішно, — нервово пробурмотіла Амеліс, відчуваючи, як серце зробило зайвий перевертень.

Конверт, звісно проігнорував її сарказм. Дівчина обережно, одним кінчиком пальця торкнулася золотистого чорнила. Літери миттєво, наче злякавшись, розчинилися дрібними іскрами під її шкірою, але варто було їй забрати руку, як вони з упертістю істинного магічного артефакту проявилися знову.

— От же ж уперта магія... — зітхнула вона. Магія Долі явно не збиралася йти на компроміси чи підлаштовуватися під її графік.

На другому кінці столиці від будинку Амеліс, майже в ту саму хвилину, Рейвен саме виходив із лабораторії.

Він закинув на плече темний сюртук і вже простягнув руку до дверної клямки, як раптом відчув дивне тепло у внутрішній кишені. Згодом тепла хвиля переросла в легке вібруюче поколювання.

Рейвен завмер. Потім із важким зітханням дістав той самий кремовий конверт із золотою стрічкою, який ще з вечора опинився в нього завдяки тій нахабній сріблястій сові.

Печатка тьмяно мерехтіла. Прямо під його важким, стомленим поглядом на гладкому папері почали вимальовуватися знайомі сяючі лінії. Золотисті літери проступали повільно, але впевнено:

«Відкрити сьогодні о 18:00.»

Рейвен з важким зітханням потер перенісся, відчуваючи, як починає боліти голова.

 — Ну звісно. Хоч би раз для різноманітності змінили репертуар.

З-за стелажа з інструментами якраз висунулася цікава фізіономія Крістіана. В руках він тримав якусь деталь, але погляд його був прикутий до листа.

 — Що, друге? — з єхидною посмішкою запитав він.

— Друге.

 — Ну, друже, вітаю! Прогрес наочний.

— Немає з чим вітати, Крісе. Це просто безглуздо, марна трата часу.

— А я вважаю, що є. Принаймні, виберешся зі своєї нори до людей. — Крісе… — голос Рейвена став небезпечно тихим, а в очах спалахнули холодні іскри.