Розділ 7

Розділ 7

На іншому кінці галасливої столиці життя Рейвена теж, на перший погляд, повністю підкорилося звичній, сухій робочій рутині. Його артефакторна лабораторія зустрічала свого господаря звичним, рідним запахом злегка перегрітого під час експериментів металу, пилу від старовинних фоліантів, сухого пергаменту та специфічним ароматом заряджених магічних кристалів.

На величезному дубовому столі, що займав добру половину кімнати, в хаотичному порядку лежали десятки складних креслень, ескізів та заготовок. У повітрі над ними, тихо потріскуючи, повільно кружляли напівпрозорі світлові руни, які Рейвен вибудовував у повітрі для перевірки балансу сил. Сам маг уже третю годину поспіль, практично не підводячи голови, намагався стабілізувати примхливий новий накопичувач енергії.

— Якщо ти ще хоча б раз неправильно накреслиш  схему, цей камінь вибухне і рознесе нам тут усе до бісової матері, — ліниво, з легкою посмішкою зауважив Крістіан. Він якраз неквапливо зайшов до лабораторії, тримаючи в руках два великі паперові пакети, з яких пахло чимось смаженим.

— Не вибухне, — коротко й різко кинув Рейвен, навіть не повівши бровою. Його тонке магічне перо продовжувало виводити філігранні лінії на папері.

— Ну, точно так само ти впевнено говорив і минулого разу, якщо мені не зраджує пам'ять, — Крістіан примостився на вільному краї столу.

— Тоді вибухнув лише стіл, — холодно парирував Рейвен, навіть не дивлячись на друга.

— І половина несучої стіни лабораторії, яку ми потім три дні відновлювали за допомогою будівельних заклять, — уточнив Крістіан.

Рейвен на це нічого не відповів і навіть не посміхнувся, хоча куточок його губ ледь помітно здригнувся.

— Їсти взагалі збираєшся, о великий артефакторе? Чи плануєш харчуватися виключно чистою енергією всесвіту?

— Потім.

Крістіан мовчки, знаючи норов свого друга, витягнув із пакета й поклав прямо перед його носом великий, ще теплий згорток.

 — Там сендвіч із підкопченим м'ясом і пряними травами. З твого улюбленого закладу на розі.

— Дякую, — буркнув Рейвен, продовжуючи працювати.

— Він уже майже охолов, поки я до тебе йшов.

— Нічого. Мені байдуже.

— Рейве... — Крістіан раптом змінив тон на більш серйозний і уважний.

Той нарешті з важким зітханням відклав магічне перо вбік і підняв свій темний, втомлений від напруги погляд на друга.

 — Що тобі ще від мене треба, Крісе? Говори вже, не тягни.

— Ти випадково останні чотири дні не думаєш про ту саму загадкову дівчину із чарівного саду? Ну, ту, в блакитній сукні.

Рейвен миттєво насупився, і його обличчя знову набуло виразу абсолютної, непроникної кам'яної маски.

 — Ні.

— Точно? Без жодних прихованих думок?

— Абсолютно. У мене занадто багато роботи, щоб забивати голову дівчатами , вистачає  безглуздого  додатка для відчайдушних романтиків з цими побаченнями. Я не думаю про неї.

І саме в цю секунду кристал у накопичувачі спалахнув сліпучим фіолетовим світлом і з гучним, соковитим БА-БАХОМ розлетівся на тисячу дрібних іскор, засипавши весь стіл магічною сажею. Хмара сизого диму огорнула Рейвена, залишивши чорну пляму на його щоці.

Крістіан навіть не здригнувся. Він спокійно змахнув попіл зі свого пакета із сендвічем, подивився на приголомшеного друга і єхидно процідив:

 — Авжеж не думаєш. Контур ідеально зреагував на твої емоції.

Рейвен кілька секунд мовчки кліпав очима крізь дим. Потім, ігноруючи підколку, підтягнув до себе один із уцілілих робочих аркушів із незакінченою схемою артефакту.

— Тоді, будь ласка, як твій офіційний асистент і друг, поясни мені ось цю маленьку деталь, — Крістіан розвернув пергамент зворотним боком прямо перед очима Рейвена і показав пальцем у центр схеми.

Рейвен подивився на папір. Його очі на мить розширилися від подиву, а в горлі пересохло. Посеред складної, строгої геометричної структури магічного накопичувача, прямо там, де мала знаходитися стандартна стабілізуюча руна для балансування енергії артефакту, красувався чіткий, акуратно виведений символ із двох переплетених між собою зірок. Точно такий самий, як на сургучевій печатці SoulMatch, що лежала в його шухляді.

Рейвен кілька секунд тримав глибоку, гнітючу мовчанку, відчуваючи, як вуха починають зрадницьки червоніти. Потім він абсолютно спокійним, майже байдужим рухом забрав аркуш, зім'яв його в щільну грудку і точним кидком відправив у кошик для сміття під столом.

— Це просто випадковість. Автоматизм. Мій мозок втомився від однотипних ліній.

— Авжеж, випадковість, — єхидно посміхнувся Крістіан, закинувши ногу на ногу. — Хто б сумнівався.

— Просто рука трохи здригнулася під час виведення руни, — Рейвен спробував повернути своєму голосу звичну впевненість.

— І здригнулася, судячи з деталізації, цілих три рази поспіль, виводячи ідеальні промені зірок? Ну-ну.

Рейвен важко, шумно видихнув повітря крізь зуби і знову схопився за перо, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

— Крістіане, ти іноді буваєш просто неймовірно, фантастично дратівливим. Тобі про це ніхто не казав?

— Знаю, — радісно й абсолютно не ображено відгукнувся друг, роблячи черговий ковток напою. — Саме тому ми досі чудово ладнаємо.

Пізнього вечора, коли сонце нарешті сховалося за горизонт, залишивши на небі лише вузьку багряну смугу заходу, Амеліс повільно поверталася додому. Вона йшла пішки, насолоджуючись довгоочікуваною вечірньою прохолодою, і раптом зупинилася біля невеликої квіткової крамниці на розі свого кварталу. Вітрина була м'яко підсвічена чарівними світлячками, а у великих скляних вазах  стояли свіжі білі троянди. Точнісінько такі самі, як ті, що зараз прикрашали її власну вітальню.

Дівчина мимоволі тепло усміхнулася своїм думкам.

— Справді гарні квіти... — тихо прошепотіла вона.

І саме в цей момент, дивлячись на пелюстки, вона раптом чітко усвідомила одну дивну, навіть лякаючу річ. Згадуючи той фантастичний вечір, вона думала зовсім не про красу магічного саду. Не про вишукану мармурову альтанку. І навіть не про приємні слова Ейдена.