Розділ 5

Розділ 5

Альтанка, до якої Ейден привів Амеліс, виявилася справжнім архітектурним шедевром із білого мармуру, оповитого квітучими ліанами, що світилися ніжним сріблом. Краєвид на центральний фонтан звідси відкривався неймовірний: струмені води злітали вгору, перетворюючись на блискучі водяні фігури фантастичних птахів, які розсипалися тисячами бризок під звуки невидимого оркестру.

Ейден виявився ідеальним кавалером. Він розважав Амеліс розповідями про курйози у своєму бізнесі — його фірма займалася постачанням рідкісних магічних кристалів для столичних артефакторів, тож вони швидко знайшли спільну мову. Він не ліз у душу, не згадував колишніх і дивився на неї зі щирим, теплим захопленням. Вечір минав легко, затишно й... передбачувано.

«Він чудовий, — думала Амеліс, пригублюючи нектар, який за смаком нагадував стиглу лісову суницю. — Вихований, успішний, красивий. Справжня мрія кожної дівчини».

Але десь глибоко всередині, попри всю магію цього казкового  місця, серце дівчини мовчало. Не було тієї самої іскри, про яку так полюбляла теревенити Ліана. Натомість думки Амеліс час від часу зрадницьки поверталися до сусідньої тераси й похмурого незнайомця в чорній сорочці, чий роздратований погляд на мить змусив її кров бігти швидше. Проте тераса вже була порожня — чоловік та його галаслива супутниця пішли раніше.

Коли золоті ліхтарики на деревах почали повільно згасати, сигналізуючи про завершення часу, Ейден підвівся і м'яко поцілував тильний бік її долоні.

 — Дякую за цей вечір, Амеліс. Сподіваюся, Магія Долі дозволить нам зустрітися знову.

Світ навколо знову закрутився у вихорі золотих іскор, і вже за мить Амеліс м'яко опустилася на килим у власній вітальні. Повітря знову пахло звичною лавандою та домашнім затишком, а на дивані, підібгавши під себе ноги, згорнулася Ліана. Вона миттєво підскочила, ледь не перекинувши чашку з чаєм.

— Ну?! — вигукнула подруга, підбігаючи до неї. — Не тягни! Розповідай усе! Жива? Хто він? Принц? Напівбог?

Амеліс втомлено усміхнулася, знімаючи туфлі й падаючи на диван. Вона протягнула Ліані букет білих троянд, які досі іскрилися магічною росою.

 — Його звати Ейден. І він... ідеальний.

— О-о-о! — Ліана захоплено вимовила і зарилася носом у квіти.      — Я ж казала! Додаток працює! Що він робив? Що казав?

— Він займається кристалами, дуже розумний, вихований, приємний у спілкуванні. Знає як догодити дівчині. А місце побачення було чудове. Сад просто неймовірний, як у казці. Весь вечір пройшов без жодного казусу, — Амеліс підтягнула коліна до грудей. — Але...

— Що «але»? — Ліана насупилася, сідаючи поруч. — Якщо він ідеальний, яке може бути «але»?

— Але я нічого не відчула, Ліано. Ну, знаєш, жодного трепету. Було відчуття, ніби я на дуже хорошій робочій зустрічі. Але... там був ще один чоловік. На сусідній терасі.

— Так-так-так, з цього місця детальніше! — очі Ліани спалахнули хижим блиском пліткарки.

— Та нічого особливого. Його теж туди затягнули, судячи з виразу обличчя. Похмурий, темноволосий, у чорній сорочці. Його супутниця безупинно торохтіла, а він виглядав так, наче мріяв спопелити весь цей сад разом із фонтанами. Ми просто зустрілися поглядами на секунду. Але чомусь саме цей момент я запам'ятала найчіткіше за весь вечір.

— О, дорога моя, — протягнула Ліана з хитрою посмішкою. — Чистий, передбачуваний комфорт проти небезпечного похмурого незнайомця? Класика. Але не забувай — у тебе попереду ще шість побачень. Гра тільки починається.

У цей самий час на іншому кінці столиці, у просторому кабінеті, заставленому стародавніми фоліантами та складними магічними приладами, панувала набагато менш романтична атмосфера.

Рейвен сидів у глибокому шкіряному кріслі, розстебнувши ще один ґудзик чорної сорочки, і з явним задоволенням спостерігав, як у кришталевому келиху хлюпається темно-рубінове вино. Навпроти нього, примостившись на краєчку масивного столу, сидів його давній друг і колега по магічних розробках — Крістіан.

— Тож, — Крістіан зробив ковток зі свого келиха, єхидно мружачись. — Як пройшло рандеву року, о великий і жахливий? Чи підкорила твоє льодяне серце обраниця вищої сумісності?

Рейвен видав звук, щось середнє між гарчанням і важким зітханням, і зробив солідний ковток вина. — Якщо магія цього чортового додатка вважає, що це моя «ідеальна пара», то я офіційно відмовляюся від своєї аури і йду в монастир пустельників.

Крістіан тихо засміявся. — Невже все було так погано?

— Гірше, Крісе. Набагато гірше. Дівчину звали Хлоя, і її магічною спеціалізацією, судячи з усього, було створення звукового хаосу. Вона розмовляла дві години без зупину. Дві. Години. Я дізнався все про її дієту на пелюстках вогняних лілій, про психологічні травми її домашнього улюбленця, і про те, що її улюблений колір — «колір збентеженої німфи». Її золоті браслети дзвеніли так, що в мене ледь не активувалися захисні руни від психічної атаки.

— Ну, зате вона, мабуть, красуня, — підмигнув Крістіан.

— Вона була схожа на вибух на фабриці червоного шовку та косметичних зілль, — відрізав Рейвен, дратуючись від однієї згадки. Він покрутив келих у пальцях, і його погляд раптом став серйознішим, а голос тихішим. — Хоча... була там одна дивна річ.

— О? Сподіваюся, ти не спопелив офіціанта?

— Ні. Коли ця Хлоя зайшла на п'яте коло розповіді про свої шовкові сукні, я відчув дивне збурення магічного контуру саду. Хтось дивився на мене. Я підвів очі й побачив на нижній алеї дівчину.

Рейвен на мить замовк, згадуючи тонкі риси обличчя в обрамленні золотисто— каштанового волосся та просту, але дивовижно елегантну світло-блакитну сукню.

— І що? — зацікавлено подався вперед Крістіан. — Вона теж без упину балакала?

— Ні, вона йшла з якимось чепуруном у білому костюмі. Але дівчина дивилася прямо на мене і... сміялася. У її очах було стільки відвертого, щирого співчуття моєму нещастю, що я ледь сам не всміхнувся. На одну мить мені здалося, що її обличчя мені знайоме. Якась дивна, чиста магічна аура. Без фальші, без цих дурних іскорок додатка.