Розділ 3

Розділ 3

Амеліс обережно взяла конверт до рук. Папір був теплим, наче живим, і злегка вібрував під пальцями. Посередині золотом сяяла печатка у вигляді двох переплетених зірок — знак вищої магії долі. А нижче красивим каліграфічним почерком було написано лише два слова: «Для Амеліс».

Серце чомусь закалатало швидше, пропускаючи удар. Вона перевернула конверт, і на звороті прямо на її очах проступили чорнила, яких ще секунду тому не було: «Відкрити рівно о 18:00».

Амеліс насупилася.

— Дивно...

Вона вже хотіла підчепити край печатки нігтем, щоб перехитрити закляття, як раптом конверт тихенько, але відчутно щипнув її магічним струмом.

— Ай! — Вона ледь не впустила його.

Маріс розсміявся.

— Схоже, у цього конверта є характер. І він не дасть себе відкрити, якби цікаво тобі не було.

Амеліс потерла пальці, відчуваючи легке поколювання.

— Дуже дотепно.

Вона ще раз придивилася до напису. Під ним повільно проступив новий рядок, що випалював папір зсередини: «Порушення часу відкриття неможливе. Спроба зламу анулює захисні чари отримувача». Амеліс важко зітхнула, відкладаючи конверт подалі від гріха.

— Це точно Ліанині витівки... — пробурмотіла вона, хоча внутрішній голос магині вже підказував: ні, Ліані така складна прив'язка чарів не під силу.

Тут пахло старовинною, могутньою магією, яку не викладають на звичайних курсах. Не дочекавшись обідньої перерви, Амеліс вихопила магфон і вибігла на задній дворик агентства, де цвіли кущі дикої магічної троянди.

— Ну? — весело відповіла Ліана, наче тільки й чекала на цей дзвінок.

На задньому плані чути було дзвін посуду — подруга, як завжди, сиділа в якійсь ресторації.

— Ти знала?! — накинулася на неї Амеліс, намагаючись говорити пошепки, але виходило погано.

— Про що саме? Про те, що сьогодні чудовий сонячний день?

— Мені щойно принесли магічний конверт! Прямо на роботу! Срібляста сова прилітала!

На тому кінці запала тиша. Чути було, як Ліана ледь не поперхнулася своїм напоєм.

— Золотий? — уже без колишніх веселощів запитала вона.

— Так!

— Із печаткою-зірками?

— Так!

— І написом «Відкрити о певній годині»...

Амеліс завмерла, притиснувши магфон до вуха. Її найгірші побоювання підтверджувалися.

— Звідки ти знаєш?

— Бо... — Ліана нервово засміялася. — Мені теж щойно прийшов лист. Точніше, повідомлення на магфон.

— Що?!

— Ну, не таке, як тобі. У мене лист— подяка від SoulMatch за рекомендацію нового користувача з високим потенціалом. І... там написано, що твій перший етап активовано. І що якщо ти не з'явишся, додаток накладе на мене закляття «Анти-романтики»! Я рік не зможу сходити на побачення, бо всі чоловіки бачитимуть у мені лише подругу! Амеліс, ти ж не хочеш приректи мене на рік самотності?!

Амеліс застогнала, притискаючись лобом до прохолодної кам'яної стіни будівлі.

— Я тебе задушу. Обов'язково. Прямо сьогодні ввечері.

— Не задушиш. Тобі сьогодні потрібна моя допомога.

— Яка ще допомога? Мені потрібен хороший адвокат, який тямить у магічних контрактах!

— Обрати сукню, дурненька! Адвокати тут безсилі, а от правильний образ може врятувати ситуацію.

— Ліано, я нікуди не піду! Я просто закриюся вдома і поставлю трирівневий захист на двері!

Саме в цю мить конверт у кишені Амеліс почав пульсувати гарячим золотим світлом, навіть крізь тканину. Вона дістала його й побачила, що просто поверх паперу спалахнули нові, вогняні літери: «Явка обов'язкова. Спроба ігнорування активує примусове переміщення в тому вигляді, в якому ви перебуватимете на момент перенесення».

Амеліс мовчки дивилася на цей магічний ультиматум. Уява одразу намалювала, як її переміщує на побачення в піжамі з дракончиками та з розпатланим волоссям.

Ліана по той бік магфона тихенько присвиснула почувши що прочитала вголос Амеліс.

— Знаєш, подруго... схоже, назад дороги вже немає. Магія долі — штука вперта. Краще підкоритися, ніж опинитися казна-де в робочому халаті чи піжамі. Я виїжджаю до тебе.

Амеліс лише приречено заплющила очі.

— І за що мені все це?

До кінця робочого дня Амеліс ще кілька разів ловила себе на тому, що її погляд сам собою повертається до конверта. Той спокійно лежав на краю столу, але золота печатка час від часу ледь помітно мерехтіла, нагадуючи про себе, ніби цокання вибухового пристрою. Рівно о п'ятій Амеліс відклала свої записи, попрощалася з Марісом, який все ще воював із качками, й поспішила додому. Щойно вона відчинила двері своєї невеликої, але затишної квартири на третьому поверсі, як із вітальні почувся знайомий голос:

— Нарешті! Ти де ходиш? У нас залишилося менше години!

Ліана вже господарювала у вітальні, наче була в себе вдома. Вона увімкнула легку музику на магічному програвачі, а вся вітальня нагадувала філіал модного бутіка. На дивані лежало з десяток суконь, ще кілька висіли на дверцятах шафи, а посеред кімнати стояли відкриті коробки із взуттям, звідки стирчали підбори найнеймовірніших форм.

Амеліс завмерла на порозі, ледве не впустивши ключі.

— Це що, магазин одягу і я помилилася адресою?

— Дуже смішно. Я тут прийшла тобі допомогти. А ти магазин одягу.

— Ти пограбувала бутік Мелінди Бованьє? Або гардеробну якоїсь герцогині?

— Ні. Позичила у двох подруг, сестри й троюрідної кузини.

— У тебе є троюрідна кузина? Ти ніколи про неї не згадувала.

— Тепер є! Вона працює в театрі, тому в неї чудовий смак. Не відволікайся.

Амеліс розсміялася, відчуваючи, як паніка трохи відступає. З Ліаною все завжди перетворювалося на якусь виставу, і це рятувало.

— Ліано, це всього лише побачення, на яке мене тягнуть силою. Мені байдуже, що про мене подумає якийсь випадковий незнайомець.

— Саме тому потрібно виглядати так, щоб справити на нього незабутнє враження! Він має побачити тебе і втратити мову!

— А якщо я не справлю враження? Якщо я буду незграбною від нервів?