4.

–  А де тут можна покурити?

 – Ніде, – даю вичерпну відповідь. – Зараз перша година ночі, якщо ви не помітили.

– Мені не спиться.

– Це не мої проблеми.

– Знаєте, мені завжди було цікаво… як це мити підлогу такою шваброю?

– Ви знущаєтесь?

 – А скільки вам платять? Ви, либонь, підробляєте тут ще й санітаркою?

Щиро обурююсь:

– Знову знущаєтесь?!

Про сміховинну зарплату медика не прийнято говорити вголос. Хіба пошепки, інакше в людини у білому халаті, ймовірно, станеться істерика.

Я ігнорую чоловіка, а ще, про всяк випадок, намагаюсь тримати язик за зубами, а то, трапляються всілякі неадеквати, а я тут зовсім одна, якщо не рахувати Людмили Іванівни та сплячих пацієнтів.

Стискую швабру дещо сильніше, бо розумію, що це, у разі чого, моя єдина зброя проти нього, але мій дивний пацієнт щезає так само несподівано, як і з’являється. Прямує до палати і чинно зачиняє за собою двері.

Полегшено видихаю, а за хвилину закінчую брудну роботу, мию з антисептиком руки й влаштовуюсь за сестринським постом.

– А у вас вже все висохло. Оперативно працюєте.

Знову?

І дивиться на мене карими, із золотими іскрами, очима.

– Ви мене налякали,  – серйозний і безкомпромісний тон.

– Це вам за ваш переляк невеликий презент.

На столі опиняється шоколадний батончик «Марс».

 – За що? Я вам нічого хорошого не зробила.

 – Як це не зробили? Ви від’єднали мене від крапельниці. Три години тому. Уже забули?

Ковтаю слину. Солодощі мене погублять.

– Дякую.

– Мені не спиться.

І поглядає так… очікувально.

 – Ви мені вже про це казали. Нічим не можу допомогти.

– А, може, просто поговоримо? Я не набридну вам, чесно. Але якщо усе-таки набридну, ви мені про це скажете і я піду геть.

Роздумую хвильку.

– Я не маніяк і мені не потрібна жертва, – додає, сміючись.

Що його насмішило? Мої сумніви? Моя розгублена пика? Напевно, я про це пошкодую.

Таки впускаю свого настирного пацієнта за сестринський пост.

Знайомимось:

– Тиміш. Тобто, Тимофій.

– Аня. Тобто, Анна Юріївна. Ви до нас сьогодні поступили?

 – Ні, позавчора.

– Я вчора день відпрацювала. Чому я вас не пам’ятаю?

 – Ну, може, тому, що я безконфліктна і мила людина.

– І не набридлива, до того ж.

– Так, вірно.

Сонний пенсіонер повільно прошвендяв повз нас до туалету.

Тиміш не зводить із мене очей. Нервово осмикую халат. Ліфчик, здається, на місці і навіть бретельки не перекрутились, а чашечки надійно приховують усе, що потрібно.

– Ви не проти, якщо я сходжу по кофту, а то стає прохолодно? – запитую в нього.

– Ні, я не проти. Не зрушу з місця. Обов’язково вас дочекаюсь.

Хто б сумнівався.

Прямую в сестринську. Людмила Іванівна сопить на дивані. Заздрю їй білою заздрістю, але нехай гарненько відпочине.

Прискіпливо оглядаю себе у дзеркалі. Аня як Аня, тільки щоки чомусь палають. Смішно.

Відвідую туалет, ретельно мию руки і збризкую палаючі щоки холодною водою. Одягаю поверх халату білу кофту і, трохи подумавши, натягую штани.

Виходжу з сестринської і завертаю за ріг. Роблю обхід: заглядаю у кожну палату і прислухаюсь до неквапливого дихання своїх пацієнтів. Майже у кожній палаті мeнe вітають знатним храпом! Бабуся з шостої, та, якій вранці здавати аналізи, очікувано знищує своє печиво.

– А чому ви не заглянули в четверту палату? – запитує в мене Тиміш, який терпляче очікував закінчення мого обходу і явно посмутнішав, запримітивши на мені значно більше одягу.

– Тому, що четверта палата порожня. Дві жіночки відпросились на ніч додому.

– Он як! – щось собі там мізкує.

– Який у вас діагноз?

Витримує театральну паузу.

– Моє прізвище Нікітенко. Загляньте у мою історію хвороби.

Дратуюсь.

– Ваша історія хвороби лежить в ординаторській.

– Значить, ходімо туди.

Ще чого!

– Ви, здається, не розумієте, куди ви потрапили. Цієї ночі я відповідаю за п’ятдесят дві людини, включно з вами, і я не збираюсь ніде тут швендяти. Моє місце тут, на посту. Зрозуміли?

Зітхає.

– Ви мені все докладно роз’яснили.

Він дивиться на свої руки. У нього дуже тонкі і красиві пальці, а на безіменному красується обручка. І знову все очікувано. Нічого надзвичайного!