3.

Перевдягаюсь у сестринській. Зачісую темне волосся назад, формую з нього акуратну гульку. Повільно прасую медичний халат, потім так само повільно його одягаю.

Апатично розглядаю своє сумне і приречене відображення в дзеркалі. А нічого, так: стрункі ніжки, тонкий стан, одним словом, спокуслива мед сестричка. Шкода лише, що спокушати нема ніякого бажання.

Я майже готова до роботи, останній штрих – прозора рожева шапочка, яку прискіпливо розправляю на голові.

В кімнату забігає Марина:

– Ох, Анюто, ти вже тут! Дев’ятьох прийняли. Двох ще досі не відключила від крапeльниці: Нікітенка із першої і Гурську з дев’ятої. Тут таке було, таке було, що навіть старша трохи посивіла.

Обходимо палати, приймаю зміну, проводжаю Марину додому. Вона повна енергії і наснаги, незважаючи на напружений день.

– Коханий готує мені сюрприз. Я вся в очікуванні.

Чи я їй заздрю? Може, трохи.

Монотонно заповнюю журнал і жую «орбіт», за хвилину чую біля себе задихане:

– Анно Юріївно, ви мене врятуєте, якщо що?

Це моя санітарка, виявляється, придибала на роботу.

 – Що з вами сталося, Людмило Іванівно?

 – Давить жаба.

У мене годину тому те ж саме було. Якісь магнітні бурі?

– Таблетки від тиску приймали?

 – Приймала.

– Ідіть, відпочиньте в сестринській.

– А хто ж ці нещасні палати помиє? Хворі вже чхають від того пилу і бруду.

 – До ранку встигнете помити. Аналізи на кров і мочу сама рознесу.

 – Янгольське дитя. Чоловіка б тобі хорошого.

Починається!

Розношу аналізи, відключаю крапельниці, міряю тиск Людмилі Іванівні, який усе ще добряче підвищений, але жіночка невблаганна: активно снує поміж палатами, при  цьому встигає  не лише  робити  вологе прибирання, а й роздавати корисні поради, як от, коли найліпше живцювати улюблені троянди.

О десятій вечора проводжу останні процедури і слідкую за тим, щоб старенькі не забули прийняти ліки. Одній бабусі дуже довго втовкмачую, щоб не спішила завтра рано снідати, бо в неї візьмуть кров на аналізи. Старенька клянеться й божиться нічого не їсти, але її очі хитро блищать, а пакунок із печивом під назвою «Марія» дуже швидко опиняється  під подушкою.

 Об одинадцятій Людмила Іванівна домиває маніпуляційну і буквально валиться з ніг. У навіженої знову піднявся тиск. Насильно вкладаю її.

– Я не домила коридор.

 – Ніякого коридору,  – відрізую сухо.

– А як же завтра здавати зміну?

Резонне питання.

– Ну…  я коридор  помию.

– Але це не входить у ваші обов’язки.

– Або так, або  я відправляю вас додому.

Погроза діє.

На круглому циферблаті годинника майже перша година ночі.

Я засинаю. Я виснажена. Хочу кави. Хочу в тепле ліжечко. Не хочу чути цих стогонів, і криків, і монотонного бубніння, і шарудіння, і кроків, і дверей, які постійно риплять у туалеті. І  специфічних  запахів.

Я нагинаюсь і споліскую ганчірку, а коли розгинаюсь, бачу перед собою чоловіка. Свого пацієнта. Я навіть не пам’ятаю, як його звати.

- А де тут можна покурити?

Ось так ми й познайомились з Тимофієм.