Глава 7. Крок сьомий - до тихого життя

Недоля вже з пів години сиділа й витріщалась на хитросплетіння життєвого візерунка хлопця. Може, й справді – протягом переплутало та позав’язувало? Це ж куди її очі дивились?! А руки що робили?! Де розум був?! Боги наші прадавні! З чого хоч починати розплутувати?

От що оце таке? Страх написати. Чоловіки! Прости мати наша, Макош! От раніше козаки були: чуб за вухо, шаблю в піхви, дівчину у сідло – і гай-гай! Тільки курява стояла!

А оце що?! Страх подзвонити? Божевільний світ! Понавигадували тих гаджетів… Ой, недарма воно з «гад» починається. Так ото – понавигадували й по кутах порозбігались, мов таргани з-під світла. А ти розплутуй! Та з кутів виганяй віником поганим, бо доброго слова на вас нема!

Тут – витягнути, тут – розправити, там – завернути обережно, візеруночком скласти й любо-дорого! Приб’ю Баюна – хай тільки заїкнеться про збитень! А все сестричка: швидше, швидше!

Так! Написати-подзвонити – більше не боїться. Що там ще? Страх зустрічі очі в очі?! Та він знущається! Батечко мій, Роде! Люди стільки не сплять – скільки тут розплутувати! Не інакше, як Лихо однооке прокляло. А все заздрощі! Чому воно позаздрило?! Походженню?! Та, як таке походження, то вже ліпше Лихом бути – все більше везіння, ніж їй дісталось.

Ну, от! З цим розібралась: напише, подзвонить, зустрінеться. Що там ще? Яка… Яка дівчина?! То – не твоя, телепню! Твоя он – спить! Красуня спляча. А ця… Матінко моя, Макош… Аби хоч не взнала, бо тут і сніжинками не відбудешся…

Підтерти, підправити, малюночок перемалювати, візеруночок переплести… Очі бояться – руки роблять! Два роки! Тут роботи на два роки було! А ми менш, як за тиждень вправились. Взнає мати… А вона взнає! Ой, ганятиме! Там вже ні до кубиків буде, ні до збитня, ні до пісень Баюнових – хіба, щоб забутись навіки вічні! І не звільнишся в тієї рабовласниці! Мама! Одразу почне: «Не любите! Покинути напризволяще хочете! Совість свою на збитень проміняли! Лихо – не рідне, й те більше любить!»

Любить воно! Капостить воно любить! А матінка поза лестощами світу білого не бачить, не те що чорного! Нам за менші провини дістається. Може, й справді, мачуха?

От! Все! Не було ніякої іншої дівчини. Можна й повертатись.

– Що в тебе? Пчхи! – вже й вона чмихнула, з’явившись на антресолях. – Ти де? – роззирнулась у пошуках сестри.

– Я тут! – долинув голос знизу.

Доля, сановито розкинувшись, лежала на дивані:

– В тієї зарази, – безстрашно так (брага, мабуть, ще не вивітрилась) кивнула на кицьку, – моє везіння нарешті скінчилось.

Недоля зістрибнула на підлогу й прийняла звичний вигляд. Сіра нахаба, змірявши її поглядом на зразок «Живи – я добра сьогодні!», зухвало прочимчикувала повз й вмостилась на батареї поруч з другою. Ой, ці коти!

– Ну, то що? – глянула на сестру.

– Чекаю, – ледве розплющила та очі.

З-за дверей спальні почулась мелодія і сонний голос дівчини:

– Ваня?! – трохи помовчала. – Так. Добре. Чекаю… Що?! Ти вже тут?!.. Зараз, – пролопотіла наостанок.

Сестри перезирнулись:

– Вийшло?

Зі спальні долетів гуркіт, хряскання, ляскання – наче буревій по ній носився. За хвилину звідти вилетіла вже одягнута дівчина й понеслась у коридор. Навіть Доля з дивана сповзла, щоб визирнути. А там вже на всю цілувалась щаслива парочка!

– Фух! – видихнула Недоля. – Можемо йти.

Та сестричка була іншої думки. Її сил тільки й вистачило, що на закоханих помилуватись, і вона знов впала на диван, скрутившись клубочком, ще й долоню під щічку підмостила:

– Можна я тут… ще трохи… щастям дім понасичую.

– Та вже наситили вдосталь! Ходім! Мати сердитиметься, – смикнула її за ногу.

– Най собі сердиться! – пирхнула Доля. – Сьогодні Коляда! Свято! Он – Новий рік на носі! Маю право подарунки роздавати! – вона аж підскочила, розмахуючи руками, з котрих так і летіли райдужні кульки на всі боки. – Та бодай ви всі тут щасливі були до кінця своїх днів! Років… Віку! Та хай він довгим у вас буде! От! – впала знов на диван. – І перерозплутувати не буду: подарунки забирати не можна! – ще і язика висунула.

Ох, і завдасть їм мати! Сім кроків до тихого життя? Та якби ж!