Глава 6. Крок шостий - щасливий. Майже...

– От скажи мені, – завелась сердито Недоля, – чому, як ми самі з цієї хати вийдемо, то повернутись можемо без проблем? А, як ця, – вона тицьнула пальцем у кішку, що все ще позирала на них поглядом зголоднілого тигра, – сіра нахабна, – сестра осіклась, – ки-и-ця… нас викине – то вже ні!

Доля важко зітхнула, бо в голові трохи «каруселило» після нічного побачення з Вотаном:

– Всі питання, – вона ікнула, – до нашої люблячої матусі: що вона там за налаштування цим хвостатим приладила? Таке враження, що оцих нахабнючих створінь…, – на останніх словах кицька щось сердито нявкнула. – Ти диви! Воно вже нажалілось! Так от їх вона любить більше за нас! – чмихнула вкотре й потерла лапкою носа. – Сюди пилососа запхнути ніяк? – роззирнулась навколо.

– Та тихше ти! Пилососа!.. – двинула її по вуху сестра. – Мати, як почує, що ти про її улюблениць торочиш, то ця пилюка тобі раєм здасться.

– Куди вже гірше?! – гиготнула Доля.

– Та не скажи. Карачун – той ще вереда! То косиці йому в бороді не рівні, то заплела туго, – скривилась Недоля. – Або до Морани – сніжинки сортувати. Так та навмисне їх стільки різновидів навигадує – до кінця віків розбиратимеш!

– Мачуха якась! – не вгамовувалась Доля. – Може, Роду пожалітись на неї? – аж очі її заблищали від такої ідеї.

– Та замовкни вже! – шипіла близнючка. – Казала ж: не пий ту брагу!

– Я ще й норм! – гикнула. – Навіть лапки не заплелись, – захихотіла. – Ти б Вотана бачила: впав за столом! А все туди ж – побачення йому! Що там хоч з тим… як його: Нош-ш-ш-швай…

– Нойшванштайн! – поправила Недоля, поки сестра ту красу чимось не зовсім належним обізвала.

– Точно! – мотнула та головою з такою силою, що здійняла чергову хмарку пилу й розчмихалась. – Щоб його! Пчхи! Я пам’ятаю: Ш-ш-тайн!

– А-а-а! – Недоля тільки вуса сердито настовбурчила. – Сама дивись.

Доля зазирнула до сонної царини, в котрій зараз перебувала дівчина й ледь не присвиснула:

– Та, якби мені Вотан такі побачення призначав, я б йому точно брагу не підливала!

…Ярослава відчувала тепло долоні хлопця, що міцно тримав її за руку, поки вони заходили до «Співочої» зали замку. Вона стільки мріяла побачити це художнє втілення легенди про Парцифаля! І ось її мрія збулась! Навіть дві мрії: вони у Нойшванштайні, і вдвох!

Бігаючи від полотна до полотна й зчитуючи з зображень історію пошуку Грааля, вона розуміла, що та її, здається, вже зовсім не цікавить, бо свій вона, схоже, знайшла.

– Вань, – дівчина озирнулась на хлопця, – як ти здогадався?

– Просто знав, – він посміхнувся такою теплою посмішкою, що захотілось миттю розчинитись в ній сніжинкою на його губах. – Це ще не все.

Зал спалахнув сотнями свічок й по ньому розлилась приємна неспішна мелодія.

– Я обіцяв тобі подарунок… тоді…, – він дивився їй просто в очі, винно хитаючи головою.

– Мелодія?! Ти написав її для мене?!

– Так, – прошепотів вже в її вуста, торкаючись їх ніжним поцілунком…

– Ти хоч уявляєш, що буде, коли вона прокинеться?! – збурилась Недоля. – І зрозуміє, що то був лиш сон!

Доля й вушка до голови притиснула:

– Пчхи! – почесала лапкою носика. – Мені б і брага не допомогла б, – погодилась.

– Так отож! – насунулась на неї сестра, що й позадкувати довелось. – Тупай до того бовдура – її! Розплутуй, як хочеш, але щоб до пробудження – вже був результат!

– Іти?! – Доля поблимала круглими котячими оченятами. – Лапками?! Знущаєшся?!

– Ногами дійдеш!

– Я на чотирьох не дотупцяю! Гадаєш, на двох дійду?! – обмоталась хвостом й сердито поворушила вусами. – Давай вже я тут якось поплу… тьфу! порозплутую… А-а… ти… там… з тим ідіотом розберешся.

– Я тебе поплутаю! – мало не зашипіла їй у носа сестра. – Мало я від матері натерпілась?!

– Та все! Все! Не буду я нічого чіпати! – намагалась сидіти рівно, практично не похитуючись – тверезо. – Притримаю її уві сні, поки ти там все розв’яжеш.

– Дивись мені! – рикнула Недоля й зникла.