Глава 5. Крок п'ятий - чи не покликати нам Баюна?

Везіння з кицьки, судячи з усього, вивітрюватись не спішило. Варто було сестрам хоч ворухнутись на тих антресолях, як нахабне створіння кровожерливо на них витріщалось, навіть, якщо за хвилину до цього спало. Та й домовик допомогти не зміг, бо тварина і його погнала, тож, бідний забився десь за плиту газову на кухні.

– От же! – вкотре пчихнула Доля від пилу, котрий хоч-не хоч, а скупчувався на цих клятих антресолях. – Що робитимемо?

– Може, мені знов Баюнових пісень заспівати? – запропонувала Недоля.

– Знущаєшся?! – пирхнула сестра. – Її везіння – подвійна порція – проти твого невезіння! Вгадай – хто засне першим?

– То, може, Баюна покликати?

– Щоб всі поснули! – пхикнула Доля, здіймаючи цим чергову хмарку пилу й знов розчмихалась.

– Та хай краще всі виспляться! – глипнула Недоля у бік іншої кімнати, звідки було чутно голоси дівчини та її матері. – Бо вони теж он – нажахались від цього божевілля. Ще й ти тут чмихаєш! Заразом сплавимо дівчисько до якогось бажаного їй сну, й вузлики легше розплітати буде.

Бажаного сну! Наче це так просто! Доля дослухалась до свідомості дівчини. Куди вона хоче?!

– Нойшванштайн – це де? – з розпачем глянула на сестру.

Та витріщилась на неї круглими котячими очима:

– Тобі навіщо?

– А це її бажання! – мотнула мордочкою в бік спальні.

– Це-е-е, – Недоля хитро примружилась, – там… у сусідів… в Баварії. Замок такий.

– Де?! – Доля аж гикнула. – В царині Вотана?! Мені ще й з ним домовлятись?!

– Там вузликів дуже багато, – нещасним голосочком пробурмотіла Недоля.

Та що ж за нещастя! Хіба з тим бовдуром однооким домовишся?! Вбив собі, ніби то вона винна, що він око втратив: додала б везіння трохи більше – бачив би на обидва. От хто йому винний?! Казала ж – зачекай трохи. Зайнята! Таж, ні! А в неї тоді Велеса до пекла потягли – це тобі не око. Поки дружині останнього – везіння відсипала, щоб та чоловіка з того світу врятувати могла, цей ідіот за рунами помчав – не терпілось йому! Ну, й розплатився. Вона при чому?!

– Клич свого Баюна, – скривилась, мов скибку лимонну розжувала. – Піду з Вотаном поговорю.

Одноокий хитрун погодився пропустити до царини снів у межах своїх володінь за однієї умови: вона з ним на побачення погодиться. Ні, ну, скільки років чолов’язі, а все туди ж! Скільки побачень – стільки й жінок! Ну, майже. Вона вже збилась дітей його рахуючи по світу! Та вже краще з ним на побачення погодитись, ніж на материн гнів наразитись.

– То що? – поморщилась сестра. – Підеш?

– Угу, – скреготнула зубами. – Піду. Брагу пити.

– Гей! – обурилась Недоля. – Ти мені твереза потрібна!

– Он те дівчисько, – блимнула в бік спальні, – має відчути себе бодай трохи щасливою, щоб ти хоча б змогла почати ті вузлики розплутувати, поки вони намертво не затяглись. А, як її ощасливити, поки вузли не розв’язані?! Правильно: тільки уві сні! Потім і з життям її розберемось.

– Таж, пити навіщо?!

– А я на Вотана лиш крізь бражну призму дивитись можу, – нервово хихотнула Доля. – Не зважай! Він завжди відключається першим – втечу.

– Гадаєш, за стільки століть він тебе не розкусив? – Недоля тільки головою скрушно похитала.

– Звісно, розкусив, – хитро примружилась сестра. – Та я ж – щасливиця! Це я відсипаю долю. Йому не відсиплю, а себе не обділю, – розсміялась вона, намагаючись заспокоїти свою близнючку.

– Та йди вже, – штурхнула та її лапкою, – поки Баюн не з’явився. Бо буде твій одноокий наодинці брагу жлуктити й біля замку п’яною примарою кола нарізатиме. Замість щастя – наділимо гикавкою.

– Ех! Чого не зробиш заради сестри! – чмихнула Доля знов і розчинилась у повітрі.