Глава 4. Крок четвертий - "везучий"

Ярослава сиділа на дивані, уткнувшись носом у коліна. Два місяці щастя! Це все, що їй клята доля відміряла?! Щоб їй так відміряли!

Доля поморщилась:

– А я думаю: чого так не щастити стало у грі? – вона повернулась до сестри. – Це все ти з тим котярою!

Недоля відмахнулась, тамуючи посмішку (не все ж їй вислуховувати!):

– Будемо сваритись, чи робитимемо щось вже?

– Поки домовик злиднів не вижене – щось робити сенсу немає, – сторожко визирнула Доля до другої кімнати. – Диви, які вперті! – пирхнула вона, споглядаючи, як домовий зі злиднями воює. – Треба йому все ж мітлу зачарувати, бо тією до нових віників ганятиме!

Вона сформувала в долоні світлову сферу й кинула нею у бік домовикової мітли, котрою він не надто вправно орудував. Та в цей самий момент на мітлу стрибнула одна з кицьок й згусток везіння втрапив у неї, миттю всотавшись під шубку.

– Та щоб тобі до кінця днів твоїх щастило! – ввічливо лайнулась Доля на тварину, бо ж по-справжньому зась – мати ще якесь покарання вигадає, вона – така. – Будеш тут везучим! – зиркнула на сестру. – Твоє невезіння – просто інфекція якась! Вчепиться – не вилікуєшся!

– Подякуй матусі за її невибагливу фантазію, коли іменами нас нарікала. Могла й навпаки назвати, – ображено блимнула на сестру. – Подивилась би я, як ти тоді волала б про своє везіння.

Доля похмурилась: сестру все ж було шкода. І діставалось їй завжди більше. А спробуй лиш дорікнути матері про несправедливість – то ще й блискавками сипоне. Так завжди: батьки щось накрутять у життєвих налаштуваннях не те, а дітям живи з цим, і слова не скажи – образа!

Вона сформувала чергову сферу везіння й жбурнула знов у мітлу. Та кицька – чи то погратись вирішила, чи їй так вже попередній згусток до вподоби прийшовся – стрибнула, не встигла кулька й метру пролетіти. Чергова порція щастя зникла десь у ненаситній утробі.

– Ти подиви! – психанула Доля. – Та воно таке ж ненажерливе, як і ті злидні! Куди тільки лізе?!

– По-моєму, – гиготнула Недоля, – тобі не завадить на стрільбища походити. Щось в тебе з прицільною стрільбою не все гаразд.

Не встигла та їй ошкіритись у відповідь, як нахабна тварина почала носитись по хаті швидше за домовика й, хапаючи за комір злидня за злиднем, витягала їх десь до коридору, звідки ті вже не повертались. Доля пройшла за нею й побачила дивну картину: кицька, мотаючи головою, просто жбурляла ту погань у двері, крізь котрі вони й пролітали назовні.

– Що ти там про прицільну стрільбу казала? – переможно осміхаючись повернулась вона до сестри. – Один-нуль на мою користь!

Недоля тільки писочок їй скорчила у відповідь.

На галас вискочила дівчина. Вона, нічого не розуміючи, тільки й дивилась на божевільні переміщення своєї кішки, поки друга злякано притискалась до її ніг.

– Алекс! – Ярослава спробувала якось зупинити одну зі своїх улюблениць. – Що з тобою?

Але та продовжувала стрибати по хаті, мов божевільна, в той час, як друга просто застрибнула хазяйці на руки, притискаючи вуха до голови.

– Не бійся, Ілточка, – погладила вона її, – це наша Алекс з жиру біситься. Побіситься – й баєчки піде, – не дуже впевненим голосом завершила дівчина.

– Угу, – мугикнула Доля під носа. – З жиру! Що б ви, людоньки, розуміли у божих справах!

Та, коли за двері було викинуто останню злидню, кицька раптом втупилась у сестер й, настовбурчивши вуса, пішла на них з виглядом тигра-людожера.

– Гей! Гей! Гей! – тицьнула в неї пальцем Доля. – Ти що собі надумала?!

– А скажи мені, сестричко! – в’їдливо процідила Недоля, задкуючи. – З твоїм везінням вона й нас може звідси викинути?

– З моїм везінням і не те можна! – відступала й вона.

– Ми ж богині!

– Це ти їй розкажи! Та її покровительці – матусі нашій! – верескнула, застрибуючи вже кицькою на антресолі. – От, гадюччя!

– І довго нам тут сидіти? – прошипіла сестра, вмощуючись поряд.

– Поки везіння з неї не вивітриться, – буркнула Доля, пчихнувши, й скрутилась у клубок, нарікаючи на кляту долю.