Глава 3. Крок третій - та хай йому трясця! Хіба це вдача?!

Шлях їй перегородили дві сірі кицьки, й налаштовані вони були досить войовниче. Ні, ну, кицька кицьку має розуміти! Мабуть… Та не ці точно! Бо сунули на неї, здіймаючи шерсть на загривках. Трясця тій Долі! Не могла більше вдачі відсипати – жадоба!

Ледве зорієнтувавшись, Недоля застрибнула на якусь тумбу з дзеркалом, перемахнула через тих клятих звірів й рвонула до кімнати. Та ті два монстри кинулись за нею, підвиваючи. Дикі тварини якісь!

– Алекс! Ілта! – почувся голос їхньої хазяйки. – Ви збожеволіли? Що вас вже куснуло?

– Які милі кішечки! – пролунав голос і Долі – єхидний.

Милі?! Та бодай би вони все життя були милими! Загнали на якусь шафу, тварюки! Й зиркають очищами, мов зжерти хочуть. Кого?! Богиню у другому поколінні?! От дякувати матусі! Її священні улюблені тваринки: тільки зачепи – одразу й дізнається. Ще й вичитає, що з кицьками не поладнала. От халепа!

– Ану, цить! – зашипіла на них зверху.

У відповідь пролунало щось на зразок: «Геть з нашої хати!»

Ти диви, які хазяї! Баюна на вас нема! Той би приспав. Стоп! То, може, пісеньок його заспівати? Дарма, чи що, його слухала?

Прилаштувавши свою котячу горлянку під співи, Недоля завела найсплячішу пісню, яку тільки могла згадати з репертуару того співуна, через котрого тепер розгрібатись тут мусила. Хвилин за п’ять її рулад – кицьки мирнесенько вмостились у крісельце й тихесенько засопіли. Мама буде задоволена: її улюблениць ніхто й пальцем не зачепив.

Зістрибнувши на підлогу, Недоля повернулась до звичного вигляду й пройшлась квартирою. Та тут роботи й роботи! Ти диви: ще й злидні завелись! По кутах поховались й блимають своїми голодними очицями – ненажери! Спробуй їх виведи ще! Ну, та це вже Долина турбота – вона в цьому спеціалізується. Хоча… Часу в них обмаль, а матуся жартувати не любить. Доля ж сюди увійти зможе лиш по ночі. Де тут домовик має бути?