Глава 1. Крок перший - невдалий

Що за життя?! До Нового року два тижні залишилось, а настрій десь на рівні плінтуса у пилюці валяється. Хоч би раз бодай одна новорічна несподіванка сталась! Ярослава пнула носком черевика камінець, що трапився під ноги, й він покотився по багнюці. Зима – називається! Дощ, вогкість – усе чорне й непривітне. Нічого святкового! Ще й в країні коїться казна-що! Світ збожеволів. Не інакше.

– Дівчино! – незнайомий жіночий голос вдарив їй у спину так, що мало не навернулась від несподіванки. – Одне питання, якщо дозволите!

А, якщо не дозволить? Щось зміниться? Вона озирнулась: до неї бігла невисока кудлата жіночка з ледь помітною сивиною у русявому волоссі, що тріпалось вітром на всі боки. Якби не та сивина, то більш за сорок років їй і не дала б.

– Ви щось хотіли? – спитала не те щоб нечемним тоном, та досить стримано.

– Де тут вулиця Роздольна? Не підкажете? – незнайомка розпливлась солодкою посмішкою, аж занадто, що вже не подобалось.

– Йдіть прямо й упретесь просто в неї, – кивнула вперед. – Вам тут метрів п’ятдесят пройти залишилось.

– Якщо ваша ласка, – зазирнула у вічі, – може, скеруєте більш прицільно? Доведіть вже мене – не місцеву.

Ні! Ну, хіба можна бути такою нав’язливою?! І звернути ж нема куди, щоб скараскатись – дорога одна!

– Ходімте! – процідила, рушаючи далі.

– Давайте допоможу, – незнайомка кинула погляд на клунки, що дівчина тягнула з супермаркету.

– Дякую! Але я сама, – відрізала та, не переймаючись такою турботливістю.

Ярослава скоса зиркнула на приставучу супутницю: дивна якась! З-під просторого пальта, що бовталось на ній балахоном, до самих п’ят тяглась така сама балахониста спідниця, розшита у стилі «етно». Навколо шиї було намотано товстелезний шарф, а під ним висіла якась теж етно-прикраса. Чомусь у дівчини в голові промайнуло «хіпі», хоча бачила їх лише на світлинах в інтернеті. Коли ті часи були? Пів сторіччя назад? Таж, їй точно не сімдесят!

– Я тут у справах, – раптом заговорила незнайомка. – З соціальної служби. Надаємо допомогу тим, хто цього потребує.

Це ж треба?! Дівчина не втрималась й пирхнула. Невже держава про когось попіклуватись вирішила?! Цікаво – яким чином? Та з’ясовувати це не збиралась, тим більше, що вже була біля свого під’їзду.

– Вулицю ви вже бачите, – хитнула головою вздовж будинку. – На все добре, – згребла пакунки в одну руку й потяглась ключем до домофона.

– А мені дев’ятий будинок потрібен, – проторохтіла жіночка, демонструючи явний намір прошмигнути до під’їзду.

Та Ярослава дивним чином примудрилась вскочити першою й навіть двері за собою потягнути, не чекаючи, поки ті самі замкнуться, й полегшено видихнула, коли їй це вдалось. Та тітка виявилась не просто дивною, а ще й підозрілою.

– Ну, що?! – сердито тицьнула сестру у бік Доля. – Я ж казала: провальна ідея! Це тобі не пів сторіччя назад, коли люди були більш довірливими, а під’їзди навіть не замикались!

– Переляки! – буркнула Недоля. – А пам’ятаєш, як колись? У кожній хаті тобі й молочка піднесуть, і кусень кращий відріжуть, – мрійливо закотила вона очі. – Були ж часи!

– Не кажи, сестро! – хмикнула Доля. – А зараз, у кращому випадку, красиво пристрелити спробують. Хоча й не факт, що красиво.

– Так! – втупилась у під’їзні двері невдаха. – Перший крок – мимо! Питай в того пришелепуватого Гугла, може, що розумніше порадить?