Розділ 43. Рідні

Розділ 43. Рідні

Лікарняні стіни, що стали за останні дні майже звичними, нарешті лишилися позаду. Інга вела машину обережно, час від часу кидаючи погляди на Остапа, котрий сидів поруч із нею з легкою усмішкою на вустах. Нарешті вони були разом і вдома чекав їхній син, котрого Інга забрала від бабусі. Зараз за ним приглядала Христина, яка була в шоці від того, що сталося з Інгою. Про Назарчика, який у бабусі, вона знала, і коли вони розмовляли ще тоді, в офісі, про Інгу, та її втрату пам'яті, то навіть і не запитала про нього, якось закрутилася і забула. Тепер картала себе, адже коли Інга розповіла їй про свої нервування щодо дитини, то аж тепер втямила, що слід було тоді про все-все поговорити з подругою. Але що сталося, то сталося, і, слава Богу, тепер синочок був удома.

Коли вони в'їхали у ворота, Остап глибоко вдихнув. Повітря тут пахло рідним домом, не ліками, а соснами і трохи димом.

Ще до того, як машина повністю зупинилася, з будинку вибігла маленька фігурка. Назарчик на мить завмер на ґанку, а потім щодуху кинувся до машини.

— Тату! Мамо! — кричав малий, біжучи від будинку.

Інга швидко вийшла й обережно допомогла Остапу вибратися із переднього сидіння. Він злегка сперся на неї, але потім похитав заперечно головою, і дівчина відійшла вбік. Очі чоловіка не відривалися від сина.

— Привіт, козаче! — хрипко вигукнув Остап.

Назарчик підбіг, але раптом загальмував, напевно, згадавши, що тато хворий. Він завмер за два кроки від Остапа, але чоловік розкрив обійми і радісно посміхнувся.

— А йди-но сюди, мій герою! Я дуже за тобою скучив!

Хлопчик засміявся і кинувся йому в обійми. Остап пригорнув сина до себе, заплющивши очі від хвилювання й безмежного щастя.

— Оце, — прошепотів він Інзі, яка стояла поруч, — найкраща реабілітація у світі! Назар швидко поставить мене на ноги!

Вони всі троє пішли до маєтку. На порозі стояла Христина і посміхалася втішено, про щось розмовляла зі Стефаном, який із нею теж вийшов зустріти Остапа. Обличчя Стефана мало розсіяний вигляд, і це значило, що художник, розглядаючи трійцю, яка йшла до маєтку, уже оцінював їх як потенційні образи для своєї картини, адже Інга добре знала цей мрійливий вигляд. Що ж, можливо, незабаром стіни їхнього маєтку прикрасить і картина, де буде зображена щаслива сім'я...

Вони увійшли до будинку і Христина запросила всіх до їдальні, де вони зі Стефаном уже організували чаювання.

— Так, ходімте трохи посидимо, вип'ємо чаю зі смаколиками, — заявила вона. — І нам усім треба заспокоїтися та поговорити. Стефан якраз купив смачний яблучний пиріг у сусідньому селі у якоїсь бабусі.

Невдовзі вони всі сиділи у затишній вітальні. Остап напівлежав на дивані, вкритий пледом, Інга сиділа поруч, тримаючи його за руку, вони замиловано дивилися на Назарчика, котрий приніс усі свої іграшки й малюнки, розклав їх на килимі й гордо показував татові й гостям, чим він займався. Вони всі пили чай, розмовляли, жартували, і атмосфера була такою мирною, що жахіття останніх тижнів здавалися далеким і поганим сном.

Інга зауважила, що Стефан сьогодні здавався не таким розсіяним, як зазвичай. Навпаки, в його очах світилася якась тиха глибока радість.

— Стефане, ти якийсь інший сьогодні, — зауважила вона. — Просто сяєш.

Він зніяковіло кашлянув, глянувши на Христину, яка теж підбадьорливо йому всміхнулася.

— Це, мабуть, через Анну, — розкрила Христина секрет.

Остап здивовано поглянув на дівчину:

— Анну? Розкажіть і мені!

— Це жінка, яку Стефан давно й безуспішно шукає, — пояснила вона чоловіку, в потім радісно спитала у Стефана. — Невже ти її знайшов? Коли я нічого не пам'ятала, то знайшла в столі дивний папірець, маленький жовтий стікер, і там було написано моїм почерком: "Стефан! Перевірити Анну Креско з дитячого садка номер №3". Я тоді не знала, що й думати, і сховала його у вазу. Подумала, що це ще якась таємниця, пов'язана з Артемом. Але, як виявилося, це була Стефанова таємниця!

Стефан поставив чашку на столик, посміхнувся:

— О, так! Я знайшов її! І тепер неймовірно щасливий. Швидше всього, я переїду від тебе, Інго. Ми з Анною... Е-е-е... Ну... Вирішили жити разом. Я вже тиждень живу в неї, але ми шукаємо, щоб винайняти, окрему і нову квартиру для нас, — він зніяковіло подивився на Інгу, в потім почав розповідати Остапові, котрий не знав цієї історії. — Я давно шукав одну людину. Дівчину. Я сам виріс у дитбудинку, і там була дівчинка, Анна. Ми були з нею нерозлучні, дружили, були, як брат і сестра. Пізніше, коли стали старші, то я закохався, та й Анні наче я подобався. Знаєте, як ото буває в юності, перша закоханість у школі... А потім її забрали прийомні батьки. Коли я став повнолітнім, то почав пошуки, адже дівчина мала нове прізвище, а таємниця всиновлення дуже добре охороняється. Ох, я шукав її скразь! Але я такий, м'яко кажучи, неорганізований і розсіяний...

Він глипнув на Інгу, і та розсміялася:

— Це точно, що м'яко кажучи! Зате ти дуже організований, коли пишеш картини!

— А Інга, — продовжив далі Стефан, вдячно дивлячись на дівчину, — взяла все у свої руки. Вона складала списки, робила запити, допомагала мені, адже вони з Христиною якраз цим і займаються, шукають людей. І ця Анна Креско була останньою у списку.