Розділ 41

Розділ 41

Минуло кілька секунд, і Артем все-таки щось вирішив для себе, адже, певно, зрозумів, що все і справді закінчено, його злочини викрито, і тепер попереду чекає лише в'язниця. А двадцять чотири години, що б він не казав, все одно велика фора, можливо, і справді вдасться втекти з країни.

Він важко зітхнув, його рука на плечі Інги ослабила хватку.

— Йди, — промовив він до дівчини, – Добре, я згоден! – закричав у бік хатини. – Я відпускаю дівчину. І лише тому, що я знаю, Остапе, якщо ти обіцяєш, то справді дотримуєшся свого слова. Хай поліцейські не чіпають мене двадцять чотири години. Але якщо побачу підставу – можу метнути їй у спину ніж, я це добре вмію. Остап знає. 

– Добре, домовилися! – пролунав у відповідь крик Івана. – Відпусти Інгу! Хай дівчина йде сюди. Угода почне діяти, як тільки вона опиниться в безпеці, біля нас.

Інга піднялася, ноги були, як ватяні, майже не тримали, тремтіли від страху та адреналіну, але все-таки слухалися. Кожен крок вперед здавалося довгим і повільним, відстань між нею і порогом хатини була короткою, але й водночас тягнулася нескінченно. Серце калатало так, що віддавало у вуха, і разом із цим кожен крок наближав її до того, хто був найдорожчим для неї у всьому світі. До Остапа. Всього сім кроків відділяли дівчину від порятунку і наближали до коханого. Вона добре пам'ятала, скільки їх було, поки Артем тягнув її сюди, до цих кущів.

Вона ступила перший крок і побачила Остапа біля палаючої хатини. Він ледве стояв. Незрозуміло, чому він був у свідомості, адже у хатині вона бачила його затуманений погляд, помітила, що він вкрай виснажений і слабкий. Можливо, так гарно прикидався поруч зі злочинцями? Швидше всього, так і було. 

Другий крок дався вже легше. У вухах відлунювали слова Остапа, який просив брата зупинитися. Інга відчувала, що відстань між нею й порогом — це не просто сім кроків, а вся її доля, ціле життя, яке висить зараз на волосинці. Думки дивним чином впорядкувалися і почали асоціативними ланцюжками видобувати із глибин її надщербленої пам'яті спогади про Остапа. Ось вони разом на пікніку. Ось у театрі. А ось із Назарчиком гуляють у парку...

Колюча думка про Назарчика, сина, змусила Інгу здригнутися. Але рятівні згадки заклубочилися активніше, й вона раптом згадала, що Назар у безпеці. Так! Так! Як вона могла забути! Вони ж відправили його на період шлюбної церемонії до бабусі в село! Це була не рідна, а двоюрідна бабуся, якщо її можна було так назвати. Підтримувала зв'язки з Інгою та дядьком-опікуном, дівчина часто бувала в неї на літніх канікулах… Ох, аж гора з плечей! Адже вони самі з Остапом попросили приглянути за малим десь із тиждень, поки відсвяткують весілля. Все-таки для дитини було б важко все це переносити, та й Інга з Остапом тоді б не відволікалися. А бабуся була колишньою вихователькою у дитсадку, знала, що робити з малими дітьми... 

Третій крок був ще легшим за другий, тому що вона згадала, що син у безпеці, і поспішала, раділа вже, що зараз доторкнеться до Остапа, пересвідчиться, що він справді поруч, і що вона згадала все-все, про що забула. Інга стала цілісною, пам'ять повністю повернулася.

Вона підняла голову й побачила обличчя Остапа, яке ще було далеко і в тіні, бо стояв спиною до вогню. Поруч сторожкою напруженою постаттю бовванів Іван зі зброєю в руці, очевидно, вдивлялася в Інгу, яка йшла, не зупиняючись.

Четвертий, п'ятий і шостий кроки були вже зроблені майже бігом, дівчина поспішала аби закінчилося це все, минули всі випробування, і вона нарешті обійняла свого коханого.

Кожен крок нагадував про те, як сильно вона його кохає, як боїться втратити і як шалено хоче опинитися поруч. Хатина розгорялася все яскравіше і яскравіше,  світло пожежі освітлювало простір між ними, надаючи кожному руху Інги страшної чіткості.

Вона вже ступала останній сьомий крок, намагаючись якнайшвидше здолати відстань між нею та Остапом, підійшла майже впритул.  Дівчина побачила, нарешті, його очі, повні тривоги та кохання, і подумала, що якби треба було, то вона подолала б і довші, і небезпечніші відстані, аби прийти сюди, до нього, до Остапа, до свого кохання...

І раптом пролунав постріл.

Полум’я висвітило постать Гертруди, яка тиснула на курок. У руках вона тримала пістолет, холодний метал тьмяно блиснув у вогні пожежі. Жінка з’явилася з-за рогу хатини зненацька, і тепер чорною тінню з викривленим від ненависті обличчям розбивала на друзки все те, що зараз несла Інга в собі. Спасіння, пам'ять, спогади, надії на майбутнє мала обірвати куля, яку послала в Інгу сповнена ненавистю, ревнощами, відчаєм і розбитими планами коханка Артема…

Куля летіла просто в Інгу, яка якраз простягала руку, щоб доторкнутися до коханого. Дівчина навіть не встигла злякатися. Остап рвучко подолав цей останній крок, із силою відштовхнув Інгу вбік і прийняв кулю на себе.

Інга впала, боляче вдарившись ліктем об якийсь камінь, дихання перехопило. А через кілька секунд поруч упав Остап, її коханий чоловік, який прикрив її від смерті.

— Ні-і-і-і!!! — розпачливо закричала Інга, відчуваючи, як серце розривається на шматки.

Весь світ побляк. Тріщала вогнем пожежа, щось кричав Іван, Гнат вибив з рук Гертруди пістолет, Артем втікав у ліс, ламаючи кущі.

Інга не бачила й не чула нічого: поруч лежав її коханий наречений, який забрав собі її сьомий крок, що вів у смерть...