Розділ 40

Розділ 40

Артем затиснув Інзі рота грубою долонею, а іншою рукою обхопив за талію і потягнув із порогу вперед. Вона шалено опиралася, але все було марно, чоловік виявився дуже сильний. Відчувала гаряче дихання на щоці, а він волік її повз невисокі темні кущі, які чорними горбами хаотично росли біля хатини. Попереду височіла чорнота лісу, котра здавалася ще чорнішою на фоні палаючого будинку.

— Не смикайся, стерво! У мене ніж! І мені вже нічого втрачати! — рикнув Артем зі злістю.

“Ніж? — подумала вона миттєво. — Звідки?”. Адже Артем прийшов до хати у сорочці та штанях, тримав тільки теку з документами та телефон у руках. Можливо, схопив ножа зі столу? Адже злочинці, чекаючи Артема, якраз чистили гриби для юшки.

Дівчина впала у якийсь ступор, здавалося, зараз збожеволіє, адже смерть раптом підступила так близько! І її мозок відмовився визнавати страшну реальність, а вчепився в те єдине, що ніби-то міг контролювати: вона почала подумки рахувати кроки, мов зачарована: один, два, три… 

Раптом у їхні спини вдарив гучний голос Івана.

— Артеме, зупинися!

“Чотири, п'ять, шість..,” — в якомусь отупінні продовжувала рахувати кроки Інга, відчуваючи, як Артем на слова Івана ще міцніше притиснув її до себе і стиха брудно вилаявся.

На сьомому кроці він різко зупинився і штовхнув Інгу вбік, у найближчий кущ, до лісових хащів вони так і не добігли. Але й цей кущ був достатньо розлогий та густий, щоб можна було за ним сховатися. Дівчина впала, боляче подряпавши обличчя об гострі гілки. Артем рвучко притиснув її до землі, пальці вчепилися в плече, а ніж і справді з'явився у його руці, небезпечно близько сяйнувши металом біля обличчя дівчини.

— Тихо! Ні слова! — прошипів він Інзі, і в очах чоловіка з'явилася паніка. — Якщо пискнеш — приріжу!

Від хатини знову почулося:

— Артеме! Відпусти Інгу! Ми дамо тобі двадцять чотири години, щоб ти міг зникнути! Це чесна угода!

Артем нервово здригнувся, і його рука посилила хватку. Він нахилився ще ближче до Інги.

— Двадцять чотири години? — глузливо видихнув він. — І що мені ті години дадуть? Я вже загнаний звір, Інго. Загнаний! Мені вже немає дороги назад. Ти думаєш, вони дотримаються слова? Брехня все! Вони тільки чекають слушного моменту, щоб покінчити зі мною...

Його голос стишився до шепоту,  обличчя скривилося від гніву, шипів, розмахуючи перед очима дівчини ножем. Здавалося, він ніби виправдовує себе:

— Ти не розумієш, що значить усе життя бути другим! Другим сином, другим братом, другим чоловіком у всьому! Остап — золота дитина, талановитий учень, успішний бізнесмен… А я? Я завжди залишався тінню. Мене не бачили, не чули. А я ж хотів довести, що теж можу! Що теж маю право на щастя, на гроші… І на тебе! Так, саме на тебе, Інго! Ти мала стати моїм шансом вирватися з того болота. І я не відпущу тебе. Чуєш? Не відпущу! — він майже гарчав, і холодна сталь миготіла червоним у сяйві пожежі.— У мене вже нічого не залишилося.

У цей момент від хатини раптом пролунав слабкий, але чіткий голос. Це був голос, від якого у Артема сіпнулася рука, а в Інги серце, яке і так вилітало з грудей, забилося ще швидше, і в душі спалахнула надія.

— Артеме.., — пролунав хрипкий голос. — Чуєш мене? Це я. Остап. Твій брат.

Тиша запанувала навколо, тільки тріщав вогонь, пожираючи стіни хатини, і гупало серце Інги ритмічним шумом відкликаючись у вухах. 

— Я даю слово, — продовжив Остап. — Ти ж знаєш, я завжди тебе захищав, скільки міг. І зараз… я готовий відпустити тебе. Ніхто тебе не чіпатиме. Ні я, ні поліція. Двадцять чотири години досить, щоб залишити країну. Ти зможеш піти. Але тільки якщо відпустиш Інгу.

Артем зціпив зуби, і в його очах блиснув дивний розпачливий вогник: гнів і біль, сум’яття й паніка. Він ще дужче стиснув плече Інги, так що вона ледь стримала стогін від болю.

— Ти обіцяєш, що відпустиш, — голосно озвався він на слова Остапа, — але я не вірю! Мені нічого втрачати! У мене ніж! 

Його голос зривався, рука з ножем тремтіла. Інгу лякало це тремтіння. Артем стояв на межі, і його вагання було майже фізично відчутним. Але він досі не міг зробити остаточного вибору...