Розділ 37

Розділ 37

Незабаром вони підійшли до хатини, але, як виявилося, з іншого боку, позаду теж був вхід. Інга зупинилася біля дверей, а незнайомець відчинив двері хатини і грубо штовхнув Інгу вперед. Усередині панувала напівтемряві, тьмяне світло старої гасової лампи відкидало довгі тіні на стіни. Запах вогкості, ліків і чогось різкого та неприємного одразу вдарив їй у ніс.

Дівчина завмерла, побачивши у кутку на вузькому ліжку знайому постать, і серце її забилося так сильно, що, здавалося, вирветься з грудей. Це був Остап. Її коханий сидів, зігнувшись, безсило опустивши руки на коліна. Його погляд був затуманений, очевидно, чоловіка вже нагодували тими проклятими препаратами, про які згадував мерзотник.

— Остапе! — вирвалося в неї, і вона кинулася вперед, але незнайомець одразу ж смикнув її за лікоть.

— Стій, крихітко. Не поспішай, — глузливо промовив він, відтягуючи дівчину ближче до середини кімнати, до столу, де було світліше від лампи. — Бачиш, твій Остап живий-здоровий. Ну, майже. Василю, дивись, яка знахідка! 

У кімнаті, куди вони прийшли, було тісно й брудно, по кутках миготіли тіні, які утворювалися від смикання вогника в гасовій лампі. Інга навіть зуміла здивуватися такому раритету, адже доцільніше було б використовувати ліхтар. З іншого боку, його постійно треба було заряджати, а електрики у закинутому домі не було. Тут стояли кілька старих стільців, розхитаний стіл, на якому лежали пожовклі газети, брудні миски із залишками їжі, пляшка з прозорою рідиною. Біля столу сидів другий чоловік, якого вона бачила вранці, опецькуватий і майже смішний, якби не мав холодного й важкого погляду. Це був Василь, про якого згадував її конвоїр. Він підвівся, коли побачив їх, і недовірливо зміряв Інгу очима.

— Звідки вона тут? — запитав він, хмурячись. – Це ж Інга? Артем знайшов її?

— Та сама прийшла! — весело відказав перший. — Я пішов по гриби, а тут така удача! Наче сама доля мені її в руки сунула. Але й про гриби я теж не забув! — він скинув наплічник і поклав на стілець. – Буде юшка. Ось зараз тільки з нею розберемося. Я вже подзвонив Артему. З'явиться з хвилини на хвилину. 

Василь скептично пирхнув, сів знову, але в очах промайнув вогник задоволення.

— Ну що ж, — мовив він повільно, — тепер можна чекати Артема. Справи пішли значно швидше і краще, ніж ми думали. Везучий ти, Ландай. Мені б твоє везіння!

Інгу нарешті відпустили, й вона кинулася до Остапа. Сіла поруч на ліжко, взяла його за холодну руку.

— Остапе, це я, Інга, чуєш мене? — проговорила вона тихо, заглядаючи йому в обличчя, намагаючись знайти хоча б іскру розуміння.

Він повів очима, але здавалося, що дивиться крізь неї. Брудні пасма волосся нависали на обличчя, кидаючи тіні і створюючи ще додаткові примарні синці на побитих щоках. Губи чоловіка ледь ворухнулися, і вона все-таки вловила тихий шепіт:

— І…нга…

Сльози виступили в дівчини на очах. Господи, що ці покидьки зробили з ним? Він зовсім нічого не розуміє. Але впізнав її... Чи, може, просто повторив те, що вона сказала?

— От і добре, — промовив задоволено той, якого Василь назвав Ландаєм. — Посидіть там удвох. І щоб не рипалися, бо я можу ненароком і вистрілити! – помахав він пістолетом перед Інгою, а потім сховав у кишеню. – Артем от-от прийде. Принесе папери. Документи вже готові, і потрібний шлюб у нього майже в кишені!

Його напарник Василь, відкинувшись на спинку стільця, схрестив руки на грудях і почав неприємним та липким поглядом обмацувати Інгу, в потім процідив:

— Головне тепер все зробити правильно. І щоб дозу нормально розрахували, бо я не хочу ще раз ганятися за нею, як минулого разу.

— Та не бійся, — відмахнувся Ландай, усміхаючись. — Сьогодні все буде ідеально. Вона підпише папери, вколемо їй все, що треба. Буде слухняна, як ягнятко. А завтра ми з тобою житимемо зовсім іншим життям. Отримаємо гроші за роботу...

Інга, стискаючи руку Остапа, дивилася на мерзотників, і в душі сама собі присягалася, що вона ніколи не дозволить цьому відбутися. Хай навіть проти неї зброя, але вона не здасться. Бо поруч – її коханий Остап, і за нього вона боротиметься до кінця...