Розділ 35

Розділ 35

Вони повернулися до Іванового намету, і той і справді відкопав із землі під сосною свій телефон, поклав повербанк на сонячне місце, щоб заряджався, і пообіцяв, що десь за годину чи дві він зможе подзвонити своїм знайомим із поліції.

А Інга місця собі не знаходила: ті спогади про дитину, які спочатку були тільки спалахами, обрушилися на неї вибуховою хвилею. Вона не все пам'ятала, але весь час ходила й ходила колами навколо намета, витягуючи з пам'яті все нові й нові згадки. Бурмотіла періодично до Івана, неначе розповідала все і йому, і самій собі...

— Так, так, Назарчик… Боже, як я могла забути! Це ж син Остапа. Ми жили разом майже чотири роки, аж поки малий не підріс, і я не дозріла до шлюбу. Мені ж було комфортно у цивільному шлюбі. Спочатку Остап ще сподівався, що я погоджуся одружитися одразу після народження сина, а потім і рукою махнув, лише сміявся і кепкував над тим, яка я незалежна і... недисциплінована. А потім ми все-таки вирішили одружитися, коли постало питання про отримання спадку від моїх покійних батьків. Я хотіла, щоб і він був спадкоємцем також. А він навпаки, зовсім не хотів. Навіть підготував спеціальний контракт, де вказано, що він ніколи не претендуватиме на мої гроші. А я все підписувати не хотіла... Так, так... Це про цей контракт і згадував Стефан за столом. Здається мені, що Артем хоче, щоб саме цей контракт я і підписала. Але, напевно, там уже все поміняв... 

Інга згадала й ті моменти, коли вони з Остапом щодо цього сперечалися. Про те, що мали одружитися, а потім вона мала отримати остаточні документи щодо спадку. Адже опікун підготував поки що тільки термінові і тимчасові, за якими вона володіла спадком батьків тільки номінально. Хоча, звичайно, її ні в чому не обмежували. Опікун одразу ж сказав, що все належить їй, і жодної перешкоди він не чинитиме. Все-таки вони родичі, і навіть не далекі. Та й після того, як вона мала стати повноправною власницею всього, він теж повинен був отримати величезну суму, яка його цілком влаштовувала.

Звичайно, він прислав Ярослава, щоб той спробував залицятися до Інги, і, можливо, вони одружилися б. Це був би великий плюс, і всі гроші залишилися б у родині.

Але Ярослав був чесним: він все тоді розповів, і Інга довго сміялася над дивними потугами батька Ярослава. Сказала тоді йому, що має дитину, а також хлопця, з яким живе уже кілька років, і, звичайно, вона одружиться з Остапом. Як не дивно, Ярослав навіть зрадів цьому, адже був закоханий у свою дівчину, з якою зустрічався.

Все це Інга бурмотіла собі під ніс, неначе розповідаючи Івану. Той слухав, інколи хитав головою, дивуючись із таких розкладів.

— Але чому ж всі вони мовчали про дитину? — раптом зупинилася Інга. — Артем та Гертруда зрозуміло чому, і дурневі ясно, що вони у змові. Не здивуюся, якщо Гертруда його коханка. Оскільки Артем дуже схожий на Остапа, то він мені його страшенно нагадував тоді, коли я ще не пам’ятала Остапа, і саме тому у мене в душі виникали ревнощі до неї. Я начебто ревнувала її до Остапа. Але, слава Богу, то був не він. Але ж негідник який! І цілуватися ліз! Сволота. І в ліжко насильно затягнути хотів!

Інга витерла долонею губи, ніби ще раз хотіла стерти гидкі для неї поцілунки.

— І Стефан! Я пам’ятаю, що він ставився до мене дуже добре, радів, що ми з Остапом маємо одружитися. Але чому ж не сказав, що це не Остап?! З іншого боку, напевно, він теж думав, що це Остап. У них якась там плутанина з іменами. Христина казала, що обидва мають подвійні імена і можуть називати один одного або так, або так. Саме тому, напевно, Стефан і мовчав, думав, що це справжній, мій Остап. А домробітниця? Вона точно у змові із ними! Коли я питала у неї про дитину, сказала, що тут немає зовсім ніяких дітей, хоча добре, певно, знала, що у мене є син! І всі були такі спокійні, неначе малого відправили десь на відпочинок, і я не маю хвилюватися… Гм... А може, так і було? Але як я могла це зробити? Дитину в три роки відправити куди-небудь із чужими людьми?

Саме цього Інга й не пам’ятала. І багато чого вона ще не згадувала. Не пам’ятала, чому опинилася в лісі, коли її знайшла пані Ганна, чи чесна перед нею подруга Христина, чи вона теж у змові з ворогами. Хоча все-таки була схильна до того, що Христина справді щиро хвилюється за неї.

— Даси мені телефон, я ще подзвоню Христині, — промовила Інга. — Це моя подруга. Правда, номер? Напевно, я не зможу згадати.

— Скажеш прізвище, і я проб’ю її по базі, — запевнив Іван. — Знайдемо. А також, коли завантажиться телефон, спробую дізнатися про місцезнаходження зараз твого Назарчика. Дитина не може зникнути безслідно. А також поцікавимося про стан справ у Артема. Взагалі, все перевіримо.

Інга продовжувала хвилюватися. На душі було неспокійно. Чомусь їй здавалося, що тепер, коли вона втекла, Артем почне діяти. Холодно і кардинально.

— Іване, боюсь, що Остап зараз у великій небезпеці. Артем може віддати тим покидьками наказ убити його. Можливо, нам треба бути там, біля тієї хатини? Не знаю, чим зможемо допомогти, але моє серце не на місці, я просто відчуваю небезпеку, яка лине від Артема.

— Можливо, ти і маєш рацію, — погодився Іван. — Люди й не таке робили, аби замести свої сліди й приховати злочини. Зараз подзвонимо хлопцям, і вони приїдуть. Треба діяти на випередження.

А під вечір біля намета Івана сиділи біля багаття двоє чоловіків, приватні детективи і колишні поліцейські Гнат та Микола. І вони всі разом обговорювали план захоплення хатини, у якій тримали в’язнем Остапа. Інзі заборонили йти з ними, наказали чекати біля намету й не заважати. І дівчина зробила вигляд, що погодилася. Але, звичайно ж, у неї був свій план… Вона не могла сидіти на місці, коли вирішувалася доля її нареченого...