Розділ 34

Розділ 34

Іван мовчки дивився на неї кілька секунд, уважно вивчаючи її обличчя, немов хотів упевнитися, що вона справді згадала, що це не просто сплеск емоцій. Потім повільно кивнув.

— Добре, — сказав він тихо. — Тоді ми його витягнемо. Принаймні, спробуємо. Я думаю, що прийшов час подзвонити моїм знайомим хлопцям із поліції. 

Інга ще кілька секунд просто дихала, важко, уривчасто, як після довгого бігу.

— О, Боже, він зовсім не схожий на себе, худий, побитий… Але я точно знаю, що це він. Я згадала, як ми жартували про його волосся, про весілля, — Інга замовкла, голос затремтів. — Це все було, це все не вигадка.

— Я тобі вірю, Інго, — Іван обережно і підбадьорливо стиснув руку дівчини. — Але нам треба думати швидко. Якщо вони поводяться з ним, як із полоненим, і він у такому стані, то довго не протягне. Видно, вони обпоюють його якоюсь гидотою.

Інга перевела погляд з хатинки на Івана, кивнула.

— Як і зі мною це робили. Ти зможеш? Допоможеш мені витягти його?

— Якщо ти впевнена, що це він, то звичайно, допоможу, — відповів коротко Іван. — Але раптово, без підготовки ми туди не будемо лізти. Ти ж бачила: один охоронець зі зброєю, інший досить агресивний, і, можливо, в хаті ще хтось є. Нам треба дізнатися більше. Крім того, ними, напевно, керує Артем. Було б добре схопити його тут, на гарячому, адже, мабуть, він сюди інколи приходить.

— Мені здається, що я знаю і того чоловіка, ну, цього, що з пістолетом. Десь я його бачила… А от де? — Інга потерла скроні пальцями, похитала головою, але нічого не згадувалося.

Очевидно, препарати, якими її годували, ще не повністю зникли з організму. Так, вона згадала Остапа, але все інше, що стосувалося її колишнього життя, було покрито ще якимось туманом. Хіба що… Неначе блискавкою пронизав її раптом новий і яскравий спогад!

— Дитина! Боже, дитина! Назарчик! — серце раптово різонув гострий біль. Її син! Назарчик!

Інга затулила рота долонями, щоб не закричати розпачливо і пронизливо і щоб не почули ті негідники у хатині. Дівчина нахилилася вперед, і з грудей вирвався короткий стогін, неначе від раптового болю. Зараз це був дуже яскравий спогад, який прорвався крізь туман невідомості і вдарив її дуже боляче, майже фізично. 

— Назарчик, — прошепотіла Інга, і з її очей мимоволі полилися сльози. — Йому три роки. Боже мій… Де він зараз? Що з ним? Як я могла забути?! Мій син! У мене є син!

Її затіпало, мов у лихоманці, й Іван схопив дівчину за руку, допоміг піднятися і повільно повів геть. Вони йшли все далі й далі від хатини, де тримали Остапа. Всю дорогу Інга згадувала…

— Зовсім недавно, здається, він був із нами. Із Остапом і зі мною. Я точно пам’ятаю, коли ми разом вечеряли востаннє. Назар сміявся, малював щось фломастерами на папері, але ті зісковзували і розмальовували також і стіл. Ми з Остапом тоді сміялися, жартували. Я сказала: "Нам потрібен новий стіл, бо цей уже, напевно, не відчистимо", — вона зітхнула. — Це було наче зовсім недавно, але, можливо, я все плутаю. Я все забула, забула… Боже, що з моїм сином? Іване, треба рятувати не лише Остапа, але й мою дитину! — Інга заплакала. 

— Якщо його немає в будинку, значить, він десь в іншому місці. Я скажу чесно, що дитини не бачив. Ну, тоді, коли інколи підходив до вашого маєтку. Може, він був усередині, або ще деінде. Можливо, дитину десь тримають, переховують. Це вже дуже і дуже серйозно, — чоловік спохмурнів. — Але навіщо це все? Навколо тебе організовано великий підступ і реалізовується нині добре продуманий план. Діяти нахрапом, раптово зовсім не потрібно зараз. Я задію своїх знайомих із поліції, щоб уточнили всі моменти про твоє життя та близьких і рідних… Доведеться відкопувати мій телефон, — скептично посміхнувся він. — Я спеціально заховав його від себе, щоб не дзвонити нікому! Так, так, закопав! — відповів він на запитальний і здивований погляд Інги. — Але повербанк із сонячною батареєю маю при собі на всяк випадок. Зараз повернемося і я його підзаряджу. Подзвонимо, кому треба…