Розділ 33

Розділ 33

Бурбо сидів біля входу до старих потертих дверей, нашорошивши вуха, періодично помахуючи хвостом. Напевно, він видавав ще і якийсь нявкіт, але їм сюди, до їхнього сховку, чути не було. Інга та Іван засіли у густих кущах якраз навпроти хатинки, навколо якої було, напевно, у свій час серед лісу очищено територію, і раніше тут знаходилася невелике подвір'я. Тепер галявина, на якій стояв закинутий будинок, була заросла травою, яку нещодавно скосили. Тому Інга добре бачила і саму хатинку, і кота Бурбо біля неї.

Коли вони облаштувалися тут, то хвилин із двадцять нічого не відбувалося, напевно, у будиночку ще спали. А потім прийшов кіт. Те, що Бурбо дістався аж сюди, так далеко в ліс, дуже її здивувало. Вона тихо прошепотіла до Івана, який сидів поруч і тримав у зубах невеличку травинку та задумливо розглядав будиночок:

— Це мій кіт, Бурбо. Боже, він приперся так далеко від маєтку! І як тільки знаходить шлях туди і назад? Я б нізащо зараз не знайшла б дороги додому…

— Очевидно, відчуває господаря, — знизав плечима Іван. — Коти взагалі дуже дивні створіння: чують багато, бачать багато і знають багато, але розповісти, на жаль, не можуть. Хоча я надаю перевагу собакам. У мене колись був пес, та коли він помер, я вирішив ніколи більше не заводити домашніх улюбленців, це дуже боляче, коли вони йдуть із твого життя…

Дівчина хотіла щось відповісти, аж раптом двері хатинки різко відчинилися.

— О, знову він! Скільки можна сюди приходити?! — на поріг вийшов невисокий, опецькуватий чоловік. Він озирнувся всередину дому і гукнув: — Цей кіт знову тут! Я скоро його приб'ю! Якщо його хтось шукатиме, то можуть натрапити на наш сховок!

— Його не шукатимуть, — відповів йому хтось із глибини хати.

Хоч цвірінькання птахів та шум вітру у кронах дерев трохи приглушував звук, але цих людей було добре чути, бо говорили вони на підвищених тонах.

Опецькуватий збіг двома дерев'яними прогнилими сходинками на землю і раптом із розмаху штурхнув кота ногою. Той, очевидно, звик до того, що люди завжди були добрі до нього, і  не чекав підступу, й тому не зміг ухилитися і відлетів на кілька метрів. Проте спритно схопився на лапи й повільно почимчикував подалі, до стовбура найближчого дерева, зупинився там і знову сів. Дивився на свого кривдника.

— Геть іди звідси! Щоб я тебе не бачив! Наступного разу точно пристрілю! — зі злістю кинув чоловік і сплюнув.

Інга не очікувала, що її котика так нещадно підфутболять, відчула, що з горла рветься обурливий крик. Але Іван, напевно, контролював ситуацію, бо дівчина раптом виявила його руку на своєму роті. Він притиснув її до своїх грудей спиною і зашепотів у вухо:

— Тихо, тихо, — сказав знервовано. — Не відволікайся, краще добре дивись. Зараз вийде.

І тут Інга побачила, що із хатини високий та міцно збитий чоловік із пістолетом у руках виводить іншого, трохи нижчого і худішого.

Серце стукнуло в ребра один раз, другий, а потім пропустило удар, завмерло. Інга впізнала знайоме обличчя. Це було обличчя Артема, але…

Довге чорне заплутане і давно не мите волосся падало цьому чоловікові на плечі. Під лівим оком сірів, точніше, вже жовтів великий синець, дрібні подряпини на щоках і… очі. Ці очі добили дівчину. Адже в Артема вони були точно такі самі.

Перший удар серця Інги після великої паузи, здавалося, гупнув у груди так, що цей стук почули аж біля порогу хати…

В голові запаморочилося, і дівчина раптом згадала…

________________

— Ти стверджуєш, що мені пасує довге волосся. Тоді не буду стригтися аж до нашого весілля, буду ходити, як модний співак, трясучи патлами…
— А мені подобається у чоловіків довге волосся…
— Тоді я точно залишу цю зачіску. Проте, думаю, що мої співробітники не зрозуміють креативності. Та й у бізнесовому світі всі мають охайний вигляд. Де ти бачила бізнесмена із довгим волоссям?
— Треба пошукати в Інтернеті. Думаю, що такі є. І якщо знайду якусь фотографію дуже відомого бізнесмена і мільйонера, то кину тобі на телефон, в ти будеш демонструвати це фото своїм співробітникам і пояснювати, що прагнеш стати таким, як ось цей красунчик…
— Добре, домовилися. Коли знайдеш таке фото і кинеш мені, то одразу ж витри у себе. Не хочу, щоб у твоєму телефоні були красунчики-бізнесмени, крім мене.
— А це ж чому?
— Тому що я страшенно ревнуватиму. Тому що кохаю тебе до нестями…

І поцілунок…

________________

Губи Інги зараз накривали пальці Івана, але вона просто фізично відчула той поцілунок.

Остап? Так, Остап! Боже, невже вона згадала?!

— Іди давай! І пам’ятай, що я тримаю тебе на прицілі, — промовив високий чоловік, навівши на Остапа дуло пістолета.

Той нічого не відповів, ніс у руці залізне старе відро, мабуть, із нечистотами після ночі. Відійшов убік, вилив у кущі й повернувся. Високий чоловік слідував за ним, не відводячи зброї. Рухи Остапа були повільними і розбалансованими. Інга одразу ж подумала, що його, напевно, також годують якоюсь гидотою, щоб тримати розум у тумані.

Усі троє повернулися до хатини, і двері зачинилися. Біля будинку знову стало тихо й безлюдно. Лише кіт Бурбо сидів на краю галявини й дивився на хатину.

Іван відпустив Інгу, трохи відхилився й, очікувально глянувши, запитав: