Розділ 32

Розділ 32

Іван кивнув, ніби погоджуючись, але все одно заперечив:

— Але спочатку вам треба просто відпочити. Я бачив, що ви втікали від нього, того, іншого Артема. Розкажіть, що сталося.

І Інга, збиваючись, плутаючись у словах, почала розповідати чоловікові все від самого початку: як вона отямилася у сільському медпункті, про пані Ганну, котра надала їй наснаги та сил повірити в те, що все буде добре, про чоловіка, який назвався її нареченим Артемом і привіз у шикарний маєток, про те, що вона не пам'ятала зовсім нічого, і люди всі навколо здавалися підозрілими та дивними…

Розповіла все від початку до кінця і навіть повиймала із сумки жовту машинку та стікер, котрий стосувався Стефана.

Іван крутив машинку, яку Інга від нервування тицнула йому в руки, і слухав уважно, інколи гмикав, але не перебивав.

— Ось тому я і так злякалася, коли стикнулася з вами у лісі. Думала, що то Артем доганяє мене і вже давно, що зараз потягне знову мене назад, в отой маєток, який я начебто і згадую, і не згадую, — вона охопила голову руками, відчуваючи, що напруження і емоцій сила ось-ось виштовхне якийсь важливий спогад назовні, і вона зрозуміє, хто ж є хто і що сталося з нею…

Але цього не сталося. Лише серце билося швидко-швидко. Дівчина поглянула на Івана. Він якраз зосереджено розглядав маленьку жовту машинку в своїх широких долонях. Потім підняв очі на Інгу й тихо сказав:

— Послухай, Інго… Давай на “ти”, це по-перше. А по-друге, тобі треба відпочити. Ти й так виснажена. Темно, ніч… Давай сьогодні нічого більше не вирішуватимемо. Завтра вранці усе обговоримо, і якщо ти й далі захочеш, підемо до тієї хатинки. Але зараз, — він розвів руками. — Ти ледве стоїш на ногах.

Інга хотіла заперечити, відразу відчула, як губи затремтіли, а в горлі піднявся клубок. Проте… Вона справді ледве трималася на ногах. І попри адреналін і страх, усе тіло пронизував нестерпний біль від подряпин і втоми.

Іван нахилився, поклав машинку поруч на пеньок, встав і легким рухом торкнувся її плеча.

— Ходімо в намет. Я дам тобі ковдру, а мене є спальник, я спатиму зовні, не хвилюйся. Я звик, у спальнику тепло, мені нічого не буде.

Інга лише кивнула, відчуваючи, як очі знову заповнюються слізьми, але стримала їх. Іван провів її до намету, який стояв трохи далі, під стіною із кущів. Усередині намету було доволі просторо. На підстилці лежала товста армійська ковдра, поруч знаходилися складені ще якісь речі. Іван розсунув полог, вказав рукою:

— Лягай. Якщо раптом стане страшно чи холодно, то ти гукай мене. Я побуду ще трохи тут, біля вогнища. Мені треба подумати…

Інга обережно втиснулася в намет. На мить їй стало моторошно від самої думки, що вона ночуватиме у темному лісі, поряд із незнайомцем. Але в іншому місці ночувати їй було просто ніде. І дивно… Іван викликав у неї спокій. Не такий, як Артем, що нав’язував свій захист і водночас тиснув і лякав. Тут було по-іншому.

Вона вмостилася, притиснувши до грудей сумку, в якій знаходилося зараз усе її нинішнє життя: пляшка води, черевики, які вона зняла і знову туди запхала, жовта машинка, котру Іван віддав їй, стікер про Анну і зім’ята записка... Заплющила очі, але ще довго лежала так, не в змозі заснути, дослухаючись до тріску вогню, до далеких звуків ночі, до шелесту листя.

За наметом було чути, як Іван гасив вогонь, влаштовувався в спальному мішку на землі. Дівчина відчула, а всотуючи в себе спокійні звуки лісу та живої людини поруч, що повіки обважніли, і сон накотився раптово, як хвиля. Напевно, вперше за весь цей жахливий час Інга відчула себе хоча б трохи в безпеці, і тіло відреагувало миттєво. Дівчина нарешті заснула.

Вранці вона прокинулася від запаху диму й чогось приємного, трав’яного. Спершу не могла збагнути, де вона, хто вона. Але побачила верхівку намету, відчула шорстку тканину ковдри і згадала: ліс, намет, новий знайомий Іван. втеча від Артема…

Вона висунула голову з намету назовні. Сонце щедро заливало галявину, а Іван сидів біля багаття й обережно помішував щось у казанку. Він глянув на неї і ледь усміхнувся.

— Доброго ранку. Як спалося?

Інга млява посміхнулася. Пройшла до колоди біля багаття і всілася там.

— Доброго ранку. Отже, мені це все не приснилося. Але спала я чудово, — хрипко відповіла вона. — Що це так пахне?

— Чай, — сказав Іван. — І трошки різних трав. Лісові вітаміни, так би мовити. Хочеш спробувати?

Вона кивнула. Іван підняв із багаття залізну кружку, простягнув їй пахучий напій. Інга взяла її в обидві руки й притулилася губами до краю. Чай був гарячий, трохи гіркуватий, але приємний, зі смаком лісових квітів і кори.

Вона ковтнула і відчула, як розходиться тепло по всьому тілу. В голові знову настала ясність. Але й раптом усі вчорашні слова Івана повернулися до неї разом із тривогою.

— Іване, ми підемо сьогодні туди? До тієї хатинки. Я мушу знати правду. Хто там. І хто той чоловік, який видавав себе за мого нареченого… Мушу вияснити, хто з них справжній Артем. Чи… Остап…

Вона дивилася на Івана широко розплющеними очима, в яких змішувалися невпевненість і рішучість.

Іван зітхнув, підкинув кілька гілок у багаття й відповів: