Розділ 31

Розділ 31

— Як це — двоє? — здивувалась Інга.

— А отак, — відповів Іван, знизавши плечима. — Але не все так просто. Коли я помітив, що в тому будиночку хтось мешкає, то не виявив себе, спостерігав обережно, ховаючись за деревами та кущами, переважно стежив увечері, коли пітьма спускається на ліс. Уже кілька днів там живуть.

— Ви хочете сказати, що там живе, — дівчина не знала, як підібрати слова, — там живе Артем? Тобто, хтось схожий на Артема?

— Так, там зараз перебуває людина, яка дуже схожа на вашого Артема. Але дослухайте все-таки мене до кінця.., — Іван поглянув на Інгу й продовжив. — Там не лише він, але й ще двоє людей, які тримають його, як я зрозумів, у полоні.

— У полоні?! — знову перебила Інга, вирячившись на чоловіка. — Як це — у полоні?

— А отак. Пізно вночі одного разу я все-таки зважився і зазирнув у вікно. Шибок там немає, та й темно дуже було, а у них горіла лише одна свічка, й майже нічого не було видно. Там мешкають двоє чоловіків, котрі тримають у полоні третього, людину, яка дуже схожа на вашого Артема. Він прикутий ланцюгами до залізного штиря біля печі. Там же, біля печі, він спить, для нього поставили спеціальне відро, а також періодично його годують. Чоловік, як я бачу, знаходиться у певній прострації. Чи то вони дають йому якісь спеціальні препарати, чи то наслідок від удару по голові, тому що на скроні у нього добряча рана. Спочатку я хотів викликати поліцію, адже я і сам поліцейський, колишній, правда, в мене справедливість і закон в крові. Знаєте, я із тих дурних стражів порядку, які ще вірять у верховенство закону й справедливості, — криво посміхнувся чоловік. — Але коли побачив, що точно такий самий чоловік ходить біля вашого маєтку, тоді зрозумів, що тут якась змова, нечиста справа. І в мені зіграло велике бажання розслідувати все це. Все-таки колишній поліцейський, як не крути, — чоловік кивнув, наче переконуючи себе, що він вчинив правильно. 

— Ви хочете сказати, що у лісі знаходиться хатина, в якій перебувають двоє людей, котрі тримають у полоні третього, і цей третій схожий на мого нареченого Артема? Правильно? — уточнила ще раз Інга. Вона була у великому шоці, почувши це все. А потім одразу ж стрепенулася, навіть схопилася на ноги. — Я хочу побачити того, іншого Артема!

— Зараз ніч. Вам треба відпочити, — заперечив Іван. — Можемо це зробити завтра на світанку, коли зловмисники виведуть в'язня на прогулянку, бо вони щоранку виводять його надвір, навіть водять до невеликого струмка, який знаходиться недалеко від хатини... Тоді, якщо захочете, ми можемо підійти до того будинку. Але мусите пообіцяти мені, що триматиметеся біля мене, будете дотримуватися тиші.

— Так, так, звичайно! — закивала Інга. — Що ж це коїться? Як так може бути?! І я зовсім нікого й нічого не пам'ятаю...

Дівчина зітхнула важко.

— З іншого боку, якщо я викличу поліцію, то існує велика ймовірність, що зловмисники зможуть нашкодити тому чоловікові, може, навіть і вбити, — почав роздумувати Іван. — Тому я, чесно кажучи, вже планував сам захопити тих двох покидьків, щоб добре їх про все розпитати, а в'язня звільнити і привести до тями...

— Ви впевнені, що впораєтеся аж із двома? — запитала Інга недовірливо.

— Вони постійно напідпитку, часто повністю не контролюють себе, хоча весь час погрожують в'язневі, що знищать його. Що він начебто вже не потрібен. Але поки що тримають його живим, не отримали вказівки вбити його.

— Звичайно, не потрібен, — кивнула Інга гірко, — адже тут і так зрозуміло, що один замінив іншого. Господи, напевно, той Артем, котрий зараз знаходиться в полоні, і є мій наречений. Адже це логічно, — дівчина підвела погляд на нового знайомого. — Ось чому я відчувала суперечливі почуття до цього чоловіка. Мені здавалося, що я знаю його, і що десь, колись, можливо, я його кохала. Все це на рівні відчуттів, емоцій, бо ж нічого не пам'ятаю. Напевно, мене теж добре обробили нещодавно... Але з іншого боку, я відчувала до Артема спротив, відразу, наприклад, мені не подобалося, як він цілував мене… Ми обов'язково повинні розібратися з цим. Я з вами! — рішуче заходила біля вогнища дівчина, відблиски вогню цяткували її обличчя червоними полисками, схожими на емоційні прояви люті. — Досить бути уже пасивною маріонеткою у чиїсь моторошній грі! Я повинна все вияснити для себе! Це моє життя, і я повинна приймати важливі рішення сама! Тим більше, як я зрозуміла, все це стосується моїх грошей… Там, де великі гроші — завжди є місце великому злочину!