Розділ 30. Помічники

Розділ 30

Інга рухалася за незнайомцем крізь пітьму лісу, спотикаючись та мало не падаючи, все-таки вона багато сил витратила на те, щоб пробігти таку довгу дорогу, заглиблюючись у ліс, тікаючи від Артема. Чоловік спочатку ішов поруч мовчки, лише інколи підтримуючи її під лікоть, а потім вона вже й не зогледілася, як він узяв її під руку і майже тягнув крізь одному йому знайому стежину. Це навіть не стежина була, а просто легкий проміжок між кущами та деревами.

Інга втомилася вже боятися, хоча в голові промайнуло, що ось зараз вона йде темним лісом із незнайомим чоловіком, який веде її невідомо куди. Але останнім часом сталося так багато всього, що хотілося просто довіритися комусь, хто, як сказав цей чоловік, знає більше, ніж вона. Просто довіритися, і щоб хтось думав та вирішував хоча б щось за неї.

Чоловік ніс ліхтарика, вихоплюючи із темряви кущі та дерева, і вони невдовзі вийшли на невеличку галявину, на якій стояв намет із гілок. Поруч знаходилася невеличке вже майже погасле багаття, над яким на рогатках із гілок висів закіптявлений казанок.

Інга, втомлена й спустошена, опустилася на пеньок, який підставив їй чоловік, і одразу ж за тим, буквально через хвилини дві, він тицьнув їй у руку теплу залізну кружку з якимось напоєм.

— Це просто трав'яний чай, — сказав незнайомець. — Заспокійливе. Розслабтеся.

«Ага, розслаблюся, а ти невідомо що зі мною зробиш...», — подумала Інга, вже не перелякано, а якось отупіло й приречено.

Чоловік підкинув у багаття сухого хмизу, і воно освітило його обличчя — звичайне обличчя непримітного чоловіка, бородатого, із глибоко посадженими очима. Чимось він нагадав їй Шварценеггера. Він сів напроти, теж на пеньок, кльоц, який підставив собі, і також почав пити чай. Так вони і посиділи трохи, сьорбаючи чай і дивлячись на вогонь, який несподіваним чином почав заспокоювати дівчину, а потім незнайомець почав говорити:

— Мене звати Іван. Я колишній поліцейський. Після однієї справи, яку я вів і успішно закінчив, злочинця не було посаджено до в’язниці: він був сином однієї високопоставленої особи... Ну, я періодично стикався з несправедливістю у нашій сфері, але тут усе вже дуже явно було шито білими нитками. Це мене дістало! Було останньою краплею! Я кинув поліцію, але не знав, чим займатися далі. А гроші треба було заробляти, щоб годувати родину.

Інга слухала уважно, періодично кидаючи погляд на похмуре обличчя чоловіка.

— Так, у мене є дружина і маленький син. Інколи я приїжджаю до них, але з дружиною ми розлучилися, на жаль... Зарплата поліцейського не така вже й велика, якщо ти маєш певний моральний закон в собі і намагаєшся не влазити в різні сумнівні оборудки, — чоловік криво посміхнувся. — Та нащо вам це знати?! Це мої давні проблеми. А сьогодні проблеми у вас, як я бачу... Тому поговоримо про вас. Але кілька слів розповім про себе. Дружина дорікала, що заробляю мало, а тут іще й звільнення... Я пообіцяв дружині, що повернуся, коли зароблю багато грошей. Але хочу заробити їх чесно. У Європі, як ви знаєте, проводиться велика гра, в якій беруть участь всі охочі. І великий куш за неї дають, але щоб його отримати, треба багато пережити. Вона проводиться двічі на рік. …Останній, хто умовно "залишиться в живих" і не відмовиться від гри, отримає приз. Минулого року я брав у грі участь, але не зміг перемогти — виявилися сильніші за мене. Тому я тут тренуюся, у цьому лісі, вчуся виживати, використовуючи те, що маю під ногами, полюю, — він кивнув на каструльку, що стояла біля вогнища, в якій справді лежало якесь м’ясо.

— Це кролик, — пояснив чоловік, зауваживши погляд дівчини. — До речі, дуже смачний. Якщо додати туди трошки різних трав, які тут ростуть, можна взагалі вважати делікатесом. Без їжі я вже не залишуся, навчився добувати. Умови гри спартанські. Учасників висаджують на острові окремо. Вони не мають ні карт, ні телефонів, лише невеликий рюкзак з базовим набором: фляга, ніж, вогниво й аптечка. Решту — знайди, зроби, добудь. Кожні кілька днів починається новий етап: то насовується буря, то з'являються якісь комахи чи хижі звірі... Це не просто виживання, це випробування тіла і психіки.

Він затримав погляд на вогні, ковтнув чаю, а потім продовжив:

— Я готуюся так, як можу. Сплю в ось цьому шалаші, збираю дощову воду, шукаю їстівні коріння і ягоди. Навчився ловити кролів і рибу, орієнтуюся без компаса, вивчаю небо. Навіть часом навмисно гублю стежки, аби тренувати памʼять і інтуїцію. А ще я загартовуюсь. Тут буває і спека, і дощ, і холодні ночі. Якщо не натреную себе, то мене знову виженуть із гри.

Він усміхнувся кутиками губ, ніби зніяковіло:

— Я хочу перемогти, бо це мій шанс. Але не тільки заради грошей. Хочу довести тепер і сам собі, що зможу. Що я не зламався. Не став одним із тих, хто просто впав у депресію та відмовився від подальшої боротьби після поразки.

— Чому ви це все мені розповідаєте? — перепитала Інга.

— Я просто людина, яка тренується. Тут справді густі ліси, де можна заблукати. Але живу тут вже досить довго і бачив багато. Інколи я приходжу і дивлюся на будинки, які стоять біля лісу. Просто так, щоб не забути, що десь є люди. Хоча це й заборонено. Але коли живеш самітником кілька місяців, тоді справді важко. Одного разу я вийшов до вашого маєтку й... побачив вас. Я бачив вас із чоловіком, з яким ви обіймалися й цілувалися. І я замилувався вами як парою. Справді було видно, що ви кохаєте одне одного.

— Хто це був? — рвучко смикнулося й запитала Інга. — Артем?