Розділ 29

Розділ 29

— Тихо, тихо! Все добре, — почувся спокійний, трохи хриплуватий голос, коли вона з розмаху врізалася в чоловіка й мало не впала.

Інга злякано відступила, хапаючи повітря ротом. Серце калатало в грудях, страх, що Артем наздогнав її, неначе вдарив під дих. Обличчя її було в сльозах і дрібних подряпинах, коліна тремтіли. Дівчина підвела погляд, перед нею стояв незнайомець. Високий, у темному одязі, з накинутим капюшоном, зовсім незнайомий. У принципі, усі люди зараз були для неї незнайомці. Але він наче не виказував агресії. Його руки були опущені. Він не намагався її схопити.

— Ви… Ви хто? — хрипко спитала вона, відступаючи ще на крок.

— Не бійтеся. Я почув, що ви тут. Я йшов за вами. Ви поранена? — його голос залишався рівним і спокійним. — Усе гаразд?

Інга мовчала. Вона вагалася. В голові паморочилося, ноги боліли, у вухах пульсувала кров. Але незнайомець стояв непорушно. Не кидався на неї. І не ліз у душу.

— Це… Це ви кинули ту записку? — спитала Інга. — Я бачила нещодавно вас на узліссі. Ви спостерігали за моїм вікном.

— Так, це був я, — кивнув чоловік. — Мені слід було поговорити саме з вами. Але… Той чоловік… Він… Коротко кажучи, я хотів поговорити з вами наодинці, й ця розмова важлива насамперед для вас… І я не нашкоджу вам. Не бійтеся! 

— Я… я не знаю. Я нічого не знаю, — проговорила Інга, схопившись за голову. — Просто… я не можу повернутися назад! — вона враз зірвалась на шепіт, що переходив у плач. — Там… там він! Артем каже, що я його наречена, але я не вірю. Мені здається, він не той, за кого себе видає…

Чоловік лише кивнув повільно.

— Так, так. Ми повинні поговорити про це. Ви вся налякана. Якщо ви не проти, ми можемо піти зі мною. Я дам вам трохи води. Ви відпочинете. Я нічого вам не зроблю. Просто... у мене вам буде безпечніше, ніж у лісі вночі.

— Я не знаю… Я боюся вам довіряти, — прошепотіла Інга, і знову зіщулилася, як від болю. — Я нічого не пам'ятаю!

— Ви просто відпочинете. І я знаю, що той чоловік справді не ваш наречений. Знаю точно! Я мушу вам це розказати. Ви зможете піти, коли захочете, я не затримуватиму вас! Не бійтеся! — він злегка підняв руки вгору, жестом демонструючи: “Я не ворог”.

Інга довго дивилася на нього, вирішуючи, чи можна вірити цьому незнайомцю. Всі навколо неї брешуть. І навіть якщо не обманюють, то вона не може бути впевненою в їхніх словах. Потім все-таки дівчина повільно кивнула.

— Куди ми підемо?

— Тут неподалік знаходиться мій табір. Маленький. Є намет, вогнище, їжа. Вип'ємо чаю. Ви розкажете про себе, а я розповім про те, що дізнався нещодавно. Це стосується вас і вашого… справжнього нареченого. Попереду ніч. Ходімте… Біля мене ви будете в безпеці.

Він не підійшов ближче до дівчини, в навпаки повернувся до неї боком і кивнув у темряву за спиною, мовляв — йди за мною, якщо хочеш. І повільно рушив вперед, чорною тінню зникаючи в пітьмі...

Інга не пішла за ним одразу.

Вона довго стояла на місці, спостерігаючи за його фігурою, яка повільно зникала в пітьмі між деревами. А потім, зібравши залишки рішучості, зробила крок, наздогнала чоловіка, пішла поруч.

— Добре! Я піду з вами. Ви такий же незнайомець, як і всі там, у маєтку… Вислухаю й ваша “правду”... Все одно мені нічого втрачати. Нічого ж не пам'ятаю! 

— Як скажете, — тихо озвався чоловік...