Розділ 28

Розділ 28

Вона бігла, не розбираючи дороги, огинаючи стовбури, продираючись крізь хащі. Кожен шелест здався їй кроками переслідувача. Підошви сильно боліли. Вона згадала, що досі не взулася — черевики так і стирчали із сумки, а ноги були лише в тонких колготках. Вони вже порвалися, крізь дірки визирали голі пальці, боляче впиналися в шкіру колючі гілки та шишки. Кущі, повз які вона продиралася, дряпали литки, шмагали по щоках, залишаючи дрібні подряпини.

“Зупинятися не можна! Треба йти вперед! Він досить сильний чоловік, швидко може мене наздогнати! Але куди? Куди мені йти? Боже, можливо, й минулого разу я теж втікала від цього мерзотника? Опоєна тією гидотою, яку мені додавали до їжі чи напоїв? Тому нічого й не пам'ятаю! Але кому ж вірити? І телефона немає! І я тут, в нічному лісі, точно вже заблукала. Христина, якій я більш-менш довіряю, далеко, в місті, туди ще добратися треба. І про поліцію той покидьок правду казав. Хто повірить божевільній? Ха-ха! Артем вміє бути переконливим! Хіба що до пані Ганни можна було б навідатися... Але Артем швидко мене вирахує. Боже, врятуй і захисти мене! Господи, допоможи мені!” — шепотіла вона сама собі, ніби намагаючись заглушити цим бурмотінням жах, що підступав з усіх боків. Дівчина задихалася, з останніх сил невпинно бігла між стовбурами дерев.

Серце калатало в грудях так гучно, що вона майже не чула, як ламаються гілки під ногами. Темрява густішала, небо помалу втрачало рожеве світло заходу, і на ліс опускалася ніч.

Вона не озиралася. Не могла, боялася, що за нею біжить Артем.

“Тільки б не спіткнутися. Тільки б не зупинитися”, — повторювала вона вже подумки, відчайдушно пробираючись крізь чагарники.

Нарешті, на мить вона зупинилася, сперлася долонею об стовбур дерева й, зігнувшись в три погибелі і задихаючись, спробувала прислухатися. Тиша. Лише вітер шепотів у кронах, десь прокричала якась чи то тварина, чи то птах, хто знає. У грудях Інги палало, вона все ніяк не могла вдихатися, руки тремтіли. Дівчина глипнула на свої ноги і побачила кров.

“Боже, треба взутися”, — раптом згадала вона. Сіла просто на землю, дістала з сумки черевики й, затискаючи зуби від болю, натягла їх на подряпані, розбиті ноги.

— Тримайся, Інго, тримайся, — прошепотіла знову вона сама собі, озираючись навколо. Стовбури дерев стояли німими чорними бовванами, навколо густішали сутінки, вже майже наступила ніч. Інга підвелася, відчувши, як болять поранені стопи, але заціпила зуби і вирішила не зважати на це. Вона йшла вже майже навпомацки, жалкуючи, що не подумала хоча б про елементарні сірники чи запальничку. У нічному лісі було страшно. Але й там, в тому домі, теж було страшно. Там був чоловік, який, вона була майже впевнена, ніколи не був її нареченим. Принаймні, він точно не кохав її. Вона дивувалася, як вона могла дивитися на нього тоді, на сходах, і милуватися! І цілуватися з тим покидьком!

Сльози на щоках змішувалися з потом, хоча відчутно похолодало, але дівчина від бігу зігрілася й не відчувала прохолоди.

"Треба йти далі", — шепотіла вона в такт своїм крокам, які вже були більше швидкою ходьбою, а не бігом.

І раптом Інга вдарилася об когось — живу людину, вона це зрозуміла одразу. Просто дивилася під ноги, а не вперед — от і влетіла майже з розбігу в чиїсь груди. Дівчина голосно й пронизливо закричала від переляку. Напевно, це Артем її наздогнав!

Усе тіло сіпнулося від жаху, вона спіткнулася, мало не впала, інстинктивно підіймаючи руки вперед, немовби захищаючись від високої чорної тіні, яка нависла над нею...