Розділ 27

Розділ 27

Інга метнулася до вікна, вхопилася за підвіконня, схвильовано вдивлялася й сама у густі тіні лісу, намагаючись заглушити тривожне биття серця. Надворі вже сутеніло, м’яке світло призахідного сонця лягало довгими смугами на землю, а ліс навпроти густішав тінями. Артем саме вийшов із-за рогу будинку й почав ходити на узліссі, виглядючи того, хто кинув камінь у вікно, рухався рвучко, зі злістю, немов хижак, що втратив слід.

“Він нікого не побачив… не знайшов. Хто б то не був, він написав записку саме мені. І, оскільки кинув її таким дивним чином, використавши камінь, то очевидно, що не хоче, аби хтось інший знав про нього. Боже, хто ж це такий?!” — думала Інга, стримуючи паніку, яка накочувалася хвилями. Руки її тремтіли, горло стискали спазми тамованих сліз. — Але Артем зараз повернеться! Він знову прийде сюди! І тоді… Господи, що ж робити?

І тут дівчина помітила те, що змусило її серце взагалі пуститися вскач. Біля вікна ліворуч росло розлоге дерево. Швидше за все, це була дика груша. Її товсті гілки тягнулися високо, а одна з них, досить товста й міцна на вигляд, майже торкалися відливу її вікна.

Інга перехилилася через підвіконня, вдивляючись униз. Груша росла близько до стіни, чомусь ніхто її досі не зрубав, хоча вона явно була тут дещо зайва.

Дівчина глянула знову на Артема, котрий, напевно, вилаявся, бо дівчина почула різкі, нерозбірливі слова. Він глипнув на вікно Інгиної кімнати, й дівчина різко відсахнулася від вікна. За мить непомітно визирнула. Чоловік швидко йшов назад, повертався до маєтку.

Ох, вона має буквально кілька хвилин! Треба наважитися нарешті! Тут невисоко. Всього другий поверх. Але якщо вистрибнеш — точно можна щось зламати.

А якщо спробувати спуститися за допомогою дерева, то є шанс, що вдасться втекти. Вона зовсім не мала часу. Артем зараз повернеться, і що буде далі — навіть думати страшно!
На вікні ззовні був металевий відлив, досить широкий, щоб, тримаючись за раму вікна, ступити на нього ногою.

І Інга зважилася. Вдихнула на повні груди повітря, повільно видихнула. Сконцентрувалася. Мить постояла, заспокоюючись. А потім почала діяти.

Перш за все, схопила свою сумочку, запхала туди пляшку води, якесь печиво зі столу, потім накинула ремінь сумочки на шию і пропхала одну руку. Тепер сумка добре трималася біля тіла. По-друге, підбігла до шафи зі взуттям, відчинила її, витягнула звідти більш-менш зручні черевички й теж упхала їх до сумки. Тепер сумочка була кругла, заповнена вщент, а носки черевиків стирчали назовні, бо взуття не влазило повністю. Але що залишалося робити? Ходити босоніж не входило в її плани. Зірвала з вішака якусь куртку і натягнула на себе поверх сукні. 

Наступною ціллю Інги була ваза. Хоч руки трусилися, вона схопила вазу, розбила її об підлогу, і шматки порозліталися по кімнаті, а серед уламків блиснула жовта іграшкова машинка. Та сама, яку вона колись тут заховала. Дівчина взяла машинку, підхопила теж і стікер про невідому Анну, а також зім’яту записку від незнайомця, яку Артем відкинув спересердя в куток кімнати. Все це поклала в сумку, підбігла і ще раз виглянула у вікно.

Гілка дерева дійсно майже впиралася в стіну. Потрібно тільки ступити на відлив, просунутись боком, тримаючись за край рами, а потім переступити на товсту гілку і там схопитися за тонке гілля.

Пальці дівчини вчепились у край рами. Вона залізла на підвіконня, поставила одну ногу на відлив. Серце ледь не вискочило з грудей, бо було досить слизько, вечірня роса лягала мокрою плівкою на все навколо. Інга притиснулася до стіни біля вікна, майже влипла в неї, а потім поставила другу ногу на відлив, ступила крок, однією рукою вчепившись у віконну раму, дотягнулася до гілки й, затамувавши подих, обережно стала на неї однією ногою.

Товста гілка, на щастя, витримувала її вагу. Відлипнувши від стіни, дівчина присіла і вчепилася в гілку руками, а потім поповзла вперед, до стовбура. Спуск донизу був важким і болісним, бо подекуди колюче віття дряпало руки, ноги та обличчя.

Поступово дівчина спускалася все нижче й нижче, здираючи шкіру на руках та ногах, поки нарешті не торкнулась босою ногою м’якої землі під деревом. Коліна тремтіли, в голові шуміло. Інзі здавалося, що минула вічність, поки тривав цей спуск. Уява малювала страшні картинки про те, що Артем, напевно, вже давно повернувся в кімнату, виявив, що вона відсутня, і вже біжить сюди шукати її! Але роздумувати про все це не було часу! Дівчина метнулась у тінь дерев на узліссі й зникла серед кущів...