Розділ 24

Розділ 24

— Цього не може бути, — прошепотіла дівчина.

— Але результати ваших аналізів свідчать про дещо інше, — м’яко сказала лікарка. — Зараз я не можу зробити остаточних висновків, але раджу вам бути дуже уважною до свого стану, до оточення, до того, що ви їсте і п’єте. Як лікар я не можу прямо звинувачувати когось без належних доказів, але як людина рекомендую поспостерігати за всім, що відбувається поруч. Особливо якщо симптоми виникають раптово і регулярно. Це дуже неприємно — сумніватися в близьких чи рідних, але в деяких ситуаціях обережність виправдана. Якщо у вас виникатимуть якісь справді реальні підозри, то ви завжди можете звернутися до поліції. А результати аналізів можуть бути додані до матеріалів справи як один із доказів… Я б рекомендувала вам поговорити відверто з вашими близькими, може, це щось прояснить. Або все-таки звернутися до поліції…

— Я подумаю. Дякую, — сказала ошелешена Інга, підвелася й побрела за Христиною з кабінету.

На вулиці вони зупинилися, і Христина обняла Інгу.

— Не знаю, що з тобою коїться. Невже тебе й справді хтось труїть? Але ви з Артемом дуже кохали одне одного. Не думаю, що це він… Хто ще мешкає у твоєму маєтку?

— Стефан, моя управителька… Ще приїжджав Ярослав, — промовила, згадавши, Інга.

— Знаєш, я не можу залишити тебе в такому стані, в такій ситуації. Можливо, поночуюєш кілька ночей у мене? — запропонувала Христина.

— Навіть не знаю, — похитала головою Інга. — Якщо я буду у тебе, то не розберуся ні в чому і не зможу згадати всього, що забула. Це втеча від проблем. Я повинна бути там, в тому маєтку, дивитися, відчувати, спостерігати за людьми.

— Тоді обов’язково дзвони мені. Весь час дзвони. Якщо маєш якісь підозри, абощо, то я буду завжди на зв’язку. Це серйозно, Інго. Не знаю, що коїться, але якщо ти хоча б натякнеш мені про загрозу твоєму життю, я одразу ж викличу поліцію... Я б зараз уже пішла на твоєму місці в поліцію!

— Христинко, знаєш, я впізнала тільки тебе одну серед усіх незнайомців після амнезії. І відчуваю від тебе тепло й щирість, — усміхнулась Інга. — Напевно, ми і справді були добрими подругами. Можливо, я згадаю все повністю і переконаюсь у цьому. Та я навіть впевнена! Тому тільки одній тобі й можу довіряти.

— Запиши мій номер, ти ж, напевно, забула, — зітхнула Христина, і вони обмінялися номерами телефонів. — Ходімо. Стефан, мабуть, там уже заскучав, — підморгнула дівчина, і вони пішли назад в офіс.

Як тільки дівчата відчинили двері, то до них одразу ж кинувся вихором... Артем. Складалося таке враження, що чоловік стояв під дверима, нетерпляче чекаючи їхнього повернення. Інга зупинилася, як вкопана. Пам'ятала, що наречений мав приїхати в офіс, але зараз бачити його було нестерпно. Артем же був дуже незадоволений.

— Куди ви ходили? Де були? Стефан щось бурмоче про клініку… Яку клініку? Інго, ти погано себе почуваєш? Я відвезу тебе до свого лікаря, найкращого у місті! — з порогу накинувся він на дівчат.

— Ні-ні, все добре, — відповіла Інга обережно. — Ми просто сходили в ту клініку, через дорогу… Там... є аптека! — раптом згадала дівчина й справді аптечний пункт поруч. — Ми до лікарів не ходили!  Купили якісь пігулки від головного болю, — махнула вона рукою і посміхнулася. Намагалася робити безтурботний вигляд. Христина мовчала поруч і нічого не заперечувала.

— І взагалі, кохана, ти ще дуже слабка! Дарма ти повернулася сюди, в офіс. Тобі слід побути тиждень-два вдома, — наполягав Артем. — Ходімо, я відвезу тебе додому, — схопив він Інгу за руку.

— Ні, я хочу ще побути з Христиною, — промовила Інга, делікатно намагаючись вивільнити долоню із Артемового захвату. Але він не відпускав. — Мені почало здаватися, що тут, в офісі, я почала щось пригадувати… Христина мені нібито знайома.

— Христино, Інга дуже слабка і вигадує різні історії, зовсім не пов’язані із її колишнім життям, — звернувся до Христини Артем. — У неї ще і досі все плутається в голові. Вона втратила пам’ять, ти ж знаєш? І це мене дуже хвилює. Ми зараз же поїдемо до мого лікаря, який тебе огляне і поставить реальний діагноз, що тобі робити далі. Може, всі ці твої поїздки, навпаки, шкодять?! — поглянув Артем знову на Інгу.

— Я не хочу до лікаря! У мене нічого не болить! — заперечила та. — І взагалі, Христина... е-е-е... збиралася поїхати зі мною до нас, до маєтку. Хіба не так? — поглянула вона на дівчину промовистим поглядом.

— Ага… Так… Так, ми збиралися поїхати і відсвяткувати у Інги її повернення! — підхопила подруга. — Думаю, якщо ми посидимо і потеревенимо про різні дурниці, то Інга розслабиться і, можливо, щось іще пригадає, — Христина була дуже багатослівна й переконлива. — Я ж так хвилювалася! — Пігулки вже подіяли, ти ж казала?! Наче й голова менше болить? — зиркнула вона на Інгу.

— Так, майже не болить! Артеме, коханий, підвезеш нас додому? — Інга ледве вичавила слово “коханий” із себе, намагаючись додати в нього хоч трохи ніжності, але це несподівано спрацювало. Він, схоже, повірив брехні дівчат. Трохи розслабився і відпустив нарешті Інгину руку, кивнув:

— Я вже звільнився від своїх нарад і можу вас відвезти, — погодився він.

— А як же Стефан? — запитала Інга.

— Я ще маю відвідати дитячий садочок, — обізвався раптом Стефан, вийшовши зі студії-галереї. Він тримав у руці якийсь папірець. — Ти, Інго, напевно, не пам’ятаєш, але ми шукаємо мою Анну. Оскільки ти повинна зараз розібратися зі своїми проблемами, то пошуки я продовжу один. А коли пам'ять до тебе повернеться, тоді, можливо, знову ми будемо це робити разом. Не хочу до твоїх проблем додавати ще в свої. Ви їдьте, їдьте, відпочивайте, а я піду, — Стефан рушив до виходу. — Увечері побачимося, — і він зник за дверима.