Розділ 21

Розділ 21

Кабінет Інги був теж досить великий, обставлений так само, як і кабінет Христини, але він потопав у пітьмі. Великі, графітно-сірі штори закривали сяйво сонця іззовні, приглушували його, створюючи затишну півтінь. На стінах, як і скрізь у цьому великому офісі, висіли великі абстрактні картини в чорних рамах. Проте одразу дівчині в око впала картина, на якій було зображено соняшник, яскравий і сповнений якоїсь затаєної енергії, яку намагався вкласти у картину художник. Їй дуже сподобалася ця картина, і вона пригадала, що це творіння Стефана, про яке він їй розповідав. "Все-таки він дуже талановитий художник", — подумала дівчина.

— Я пам’ятаю ці полотна, — промовила Інга. — Це ж я сама їх обирала? І дизайн кабінету?

— Авжеж, — усміхнулась Христина. — Ти завжди наголошувала, що не можеш добре сконцентруватися в яскраво освітленому кабінеті, а сіра палітра не заважає ні думкам, ні емоціям. Навпаки — вивільняє їх.

Вони влаштувалися на м’якому шкіряному дивані біля журнального столика. Христина швиденько зробила дві чашки з кавою — для себе і для Інги. Аромат кориці наповнив повітря.

— Ти завжди замовляла корицю, навіть просила додавати її в еспресо, — усміхнулася Христина, — казала, що це твій особистий секрет щастя.

Інга з вдячністю взяла чашку. Її пальці торкнулися туманно знайомої чашки. І щось у ній знову раптом затремтіло. Запах. Дуже знайомий. Так, і смак також. І справді, вона пам'ятає це. Точніше, згадує. Свою улюблену каву з корицею, свою чашку, на якій було намальовано великого чорного кота, що посміхався на весь рот.

Поглянувши на малюнок кота, вона раптом згадала свого котика Бурбо, і тоді дивний асоціативний ряд привів її до котячого нашийника та напису на ньому.

— Христю, — Інга глянула на подругу серйозно, — слухай, я… гм… я і справді нічого не пам'ятаю. Коли Артем сказав мені, що ми були заручені, то це мене дуже здивувало. Це дуже неприємно — не пам'ятати свого колишнього життя. Тепер я не можу розслабитися при Артемові, бо він мені здається чомусь чужим чоловіком.

— Ну так, ви були заручені, готувалися до весілля, — Христина зробила ковток кави. — Ви довгий час зустрічалися, але на серйозний крок так і не наважувалися. Тому, коли я почула про ваше весілля, неймовірно зраділа. Ти була дуже щаслива. Я раділа, що нарешті ви разом.

Інга трохи помовчала, потім вкрадливо спитала:

— А… можливо, ти знаєш, хто такий Остап? Я коли гладила вчора свого кота, то на його нашийнику побачила напис, де згадувалося ім’я Остап. І там було написано про кохання до мене. Тому я навіть не знаю, що й думати...

Христина нахилила голову набік, здивовано вислухавши дівчину, а потім раптом засміялася.

— Кажеш, Остап? Та це ж друге ім’я Артема! Він Остап-Артем. У паспорті так і записаний. Але він сам завжди казав, щоб його називали Артемом, бо йому більше подобається ця частина його подвійного імені.

— Он воно що, — Інга опустила погляд. Вона знала, що зараз модно робити подвійні імена, але те, що в Артема було ще ім’я Остап, її неприємно вразило. Чомусь вона думала, що Остап — це зовсім інша людина. — Ти знаєш, мені здається, що я починаю тебе згадувати. І Артема наче десь там, далеко, в глибині пам'яті пам'ятаю. Але ніяк не можу витягнути його образ із забуття. Вся його постать неначе в тумані. Можливо, тому я сприймаю його як чужу людину. Хоча в деякі моменти просвітління мене тягне до нього. Але як тільки він починає торкатися мене чи цілувати, то я відчуваю дивний спротив: і тілесний, і емоційний.

Інга стискала чашку в пальцях, дивлячись у чорну глибину кави.

— Інго, — Христина знизила голос, — ти мене лякаєш. Адже ви були такі закохані! Можливо, потрібен час. Просто поживи поруч, поспілкуйся, і ти згадаєш його і своє кохання. Тобі треба звернутися до гарного спеціаліста. Може, він щось порадить конкретне.

Інга зітхнула.

— Я не знаю… Просто… щось не складається. Мене весь час мучить думка про те, що якщо я нічого не пам'ятаю, то мені можна розповісти все, що завгодно, і я сприйматиму все це як правду. Хіба не так? Але якщо ти кажеш, що ми з Артемом і справді були парою і збиралися одружитися, то я тобі вірю. Напевно, ти маєш рацію, треба просто час.

— Можеш мені довіряти, — м’яко сказала Христина. — Якщо щось не так, то я завжди допоможу. Ми ж, коли відкривали нашу фірму, присягнулися довіряти одна одній і підтримувати у будь-яких ситуаціях. Ми ж не лише партнерки, але й найкращі подруги.

Інга кивнула. Потім раптом згадала, що мусить пошукати свої документи в офісі. Якщо це вдасться, то не треба буде поновлювати паспорт.

— Христинко, — запитала Інга, поставивши чашку на стіл, — а в нас є сейф, десь тут, в офісі?

— Так. Він знаходиться саме тут, у тебе в кабінеті, он там, за фікусом, — Христина показала рукою в куток кімнати. — Хочеш там щось подивитися?

— Ага. Може, там мій паспорт. Бо досі я його так і не бачила. Шукала у себе вдома, але не знайшла. Артем каже, що, можливо, я його поклала у сейфі в кабінеті.

Христина кивнула і дістала з кишені зв’язку ключів, відокремила звідти маленький ключ.

— Ось. Це ключ від сейфу. У нас він без жодних кодів, бо ми з тобою, коли встановлювали, вирішили не виводити жодних кодів, адже красти там у нас немає чого, все, що цінне, ми зберігаємо у банку.