Розділ 20

Розділ 20

Будівля, в якій був розташований офіс Інги, виглядала сучасною, із тих нових хромовано-скляних будинків, які зовні здаються дуже стильними. Це був чотириповерховий бізнес-центр зі скла і металу, з великими панорамними вікнами, що виблискували в сонячному світлі.

Коли вони дісталися до офісної будівлі, Стефан притримав для Інги скляні двері, і вони зайшли у прохолодний хол.

— Другий поверх, — мовив Стефан, — там рецепція, ваша галерея і твій кабінет. Ходімо.

Вони піднялися сходами. Коридор другого поверху зустрів їх тишею й свіжістю кондиціонованого повітря. Офісні двері, рослини в горщиках, стіни з картинами — все це мало б здаватися знайомим, але Інга відчувала себе туристкою у власному житті. Простувала за Стефаном до напіввідчинених дверей, звідки чувся запах кави. Вони увійшли у яскраво освітлену кімнату, бо замість вікон тут була повністю вся стіна скляною, точніше, вона й була одним великим вікном.

За письмовим столом сиділа білявка, котра щось робила за комп'ютером. Вона підвела розсіяний погляд на Інгу та Стефана.

— ІНГОЧКО!!! — зарепетувала раптом дівчина так голосно, що аж виляски пішли по її великому кабінету. Вона підхопилася на ноги й кинулася до Інги з обіймами.

— Ти знайшлася! Повернулася! Боже, слава Богу! Що сталося?! Я ж місця собі не знаходжу! — вона міцно обняла Інгу, і тій теж довелося обняти власницю кабінету.

Інга відчула, що зараз, у цю мить, коли її обіймала ця щира та енергійна дівчина, вона неначе прокинулася, адже щось у її голосі, в обіймах… було до болю знайоме. Її запах, енергійність, тембр голосу, рвучкість та емоційна насиченість фраз — все це здавалося до болю знайоме.

— Христино? — промовила Інга, й навіть сама злякалась того, як швидко й автоматично вирвалося це ім’я.

— Так, це я, Ін! — Христина відхилилася і взяла Інгу за руку. — А чому ти питаєш? Невже не впізнала свою подругу й партнерку?

— Христинко! — усміхнувся Стефан, тупцяючий поруч. — Радий тебе бачити. Ось, я привів Інгу, щоб ти вже не хвилювалася, — пожартував він.

— Дякую, дякую, дякую! Стефане, ти, як завжди, мій найулюбленіший зайчик! — усміхнулась Христина у відповідь і обняла чоловіка й чмокнула його в щоку, а потім повернулася до Інги. — Головне, що ти тут, Інго! Розкажи, будь ласка, що сталося!

Інга ж лише кивнула, збираючись з думками. Вперше за останні дні в ній щось озвалося. Щось справді знайоме їй до болю. Чи означає це, що її спогади повертаються? Здається, зараз вона впізнала Христину, свою партнерку і подругу. Справжню подругу, швидше за все, на відміну від Гертруди, від якої не відчувала жодного тепла та співчуття, хіба що на словах.

Побачивши, що Інга зараз перебуває у якомусь сум'ятті, Стефан пояснив замість неї:

— З Інгою дещо сталося. Ти вже знаєш, що вона зникла, але потім, коли її знайшли, то… Коротко кажучи, вона втратила пам'ять і нікого й нічого не пам'ятає.

Христина поглянула на Інгу здивовано й співчутливо.

— Інго, бідненька... Я відчувала, що щось сталося, але щоб таке, — Христина похитала головою. — Я тобі скажу чесно, ми всі дуже хвилювалися. Я, Стефан… Та й Артем теж. До речі, він мені дзвонив. У перші дні, коли ти зникла.

— Артем? — Інга підвела очі.

— Так. Запитував, чи ти не приходила до офісу. Чи не з’являлась у мене вдома. Я тоді страшенно хвилювалася і просила його: “Артеме, якщо щось дізнаєшся, то, будь ласка, подзвони мені, розкажи хоч щось!” Але він не подзвонив більше. Взагалі. Я йому ще дзвонила, але весь час він перебував або "поза зоною доступу", або просто не брав трубку. А от Стефанові я чомусь не додумалася подзвонити. І не тому, що не хотіла. Просто, мабуть, була настільки в паніці, що діяла хаотично. Хоча, напевно, ти теж нічого не знав, — вона повернулася до художника.

— Поліція сказала чекати, — пояснив Стефан. — А ти ж знаєш, що я не люблю телефонів. Завжди він у мене вимкнений і розряджений. Навіть якби ти подзвонила, то не було б толку. Але все вже наче в порядку. Інга повернулася, і лікарі обіцяють, що вона незабаром все згадає…

— Чи ти мене пам’ятаєш хоч трохи? — спитала раптом Христина, а потім, не чекаючи відповіді, взяла Інгу під руку. — Та байдуже, точно згадаєш рано чи пізно. Ходімо до твого кабінету. Посидимо, поговоримо. Хочеш кави з корицею, як завжди? Якщо ти й це забула, то поспішаю тобі нагадати, що ти в неї кориці сипала навіть більше, ніж цукру, — розсміялася Христина.

Дівчина лише кивнула, теж посміхнувшись. Дружня підтримка, щирість, співчуття і велика радість, що Інга повернулася, теплою хвилею віяли від Христини. І чомусь Інзі здалося, що цій дівчині можна довіряти. Вона вже була впевнена, що майже згадала Христину. А оскільки їй вкрай потрібна була зараз людина, з якою вона могла б поділитися своїми сумнівами та хвилюваннями, то це дуже потішило дівчину. Здається, у неї з'явилася людина, яка справді допоможе їй розібратися у тому, що коїться навколо неї…