Розділ 19

Розділ 19

Інга дивилася на документ перед собою і міцно стискала ручку, тримаючи над бланком. Дивно, але з її голови зараз неначе зникло все, дівчина ніяк не могла зібратися з думками. У вухах чи то дзвеніло, чи то шуміло. 

Рівний та байдужий голос консультантки відізвався сполоханою луною:

— Тут, будь ласка, підпишіться, щоб ми могли продовжити оформлення нової картки. Вона буде неактивна, поки особу не підтверджено, але ми запустимо процес. Чим швидше ви принесете паспорт, тим швидше отримаєте картку і свої гроші.

Гертруда сиділа поруч, трохи нахилившись уперед. Її пальці нервово крутили перстень на руці, а голос, коли вона заговорила зараз, ледь тремтів від нетерпіння.

— Інго, — намагаючись говорити лагідно, сказала вона, не зводячи з дівчини очей, — просто постав підпис. Тобі ж потрібні гроші? Відновимо паспорт, відновимо картки, допоможемо тобі все згадати!

— Просто це все так дивно, — сказала Інга майже пошепки. — Я підписую, а сама ніби ще не прокинулась…

— Ти молодець, треба взяти себе в руки, — запевнила її Гертруда. — І тобі просто потрібно бути сильною. Усе повернеться. І пам’ять, і твоє колишнє життя.

Інга знову глянула на папір, а потім на жінок навпроти. І, важко зітхнувши, все-таки підписала документ. Якось не думаючи, автоматично. Рука сама вималювала розмашистий підпис. І тут же дівчина здивовано зауважила, що в її підписі чітко простежується літера "В". Дивно, вона Інга Литвин. До чого тут це "В"?

Усередині було дивне відчуття. Ніби вона щось погодилася зробити ще до того, як насправді зрозуміла суть гри. Зненацька щось замиготіло у свідомості Інги, якась думка, яка проривалася, очевидно, зі спогадів її колишнього життя, але вловити її дівчині не вдалося, бо Гертруда вирвала її із задуми.

— Інго! — Гертруда нахилилася ближче, вражено дивлячись на руку дівчини. — Ти зламала ручку!

Інга поглянула на свою руку і тільки тепер зауважила, що так міцно стискала ручку в пальцях, що переламала її навпіл. Вона видала тихий зойк і ніяково підвела очі на консультантку. Ті два шматочки тонкої ручки, що залишились у її долоні, виглядали геть непридатними для письма.

— Ой, вибачте. Я не хотіла, — винувато промовила дівчина.

Консультантка усміхнулась, ніби нічого страшного не сталося.

— Не хвилюйтеся. Це звичайна річ. Клієнти часто ненавмисно ламають наші ручки. Наш банк використовує екологічні. Вони зроблені зі спеціального пресованого паперу. Без пластику, повністю біорозкладні.

І вона потягнулася до таких самих ручок, акуратно поставлених у скляну підставку.

— Я можу подарувати вам ще одну на пам'ять, — жінка широко посміхнулася.

Інга мовчки взяла нову ручку. Вона була напрочуд легкою, трохи шорсткою на дотик.

— Дякую, — тільки й сказала вона, дивлячись, на поламану ручку у своїх руках. Темний стержень із чорнилом визирав між двома частинками понівеченого предмету. І дівчина подумала, що слова консультантки "Не хвилюйтеся" були зайвими. Адже якщо зовнішнього хвилювання і не було видно по ній, Інзі, то всередині вона кипіла, як вулкан. От пальці і зреагували, і зламали ту дурну ручку, що зробила підпис, у якому дівчина не була впевнена. 

— Отже, готово, Інга підписала, — запитала Гертруда консультантку. — І що тепер?

— Тепер чекаємо. Але без документа, бодай тимчасового, картку активувати неможливо, — відповіла банківська працівниця. — Ми надішлемо вам повідомлення на контактні телефони, щойно буде рішення банку

Інга з Гертрудою вийшли з будівлі. Тепер сонце світило набагато яскравіше, але на душі чомусь стало темніше. Інга притримала двері, ступила на сходинку й відчула, як її ноги стали ватяними. Хотілося кудись сісти. Щось із нею було не так. Невже це наслідки тієї шокової ситуації, яку вона пережила, і тепер має й амнезію, і дивний хворобливий стан? Дівчину навіть трохи занудило.

— Оформлюють паспорти зараз швидко, — впевнено заявила Гертруда, посміхаючись Інзі. — Якщо заплатити трохи більше, то за три дні зроблять. У мене є знайома. Ми все владнаємо, я домовлюся. Думаю, Артем заплатить за швидке оформлення твого паспорту.

І, не втрачаючи часу, вона витягла з сумки смартфон, навела камеру на Інгу й клацнула.

— Фотографія готова. Трохи переплатимо, але не треба буде їхати до фотографа, щоб зробити фотографію на паспорт. Ти чудово вийшла. Зараз надішлю свої знайомій у ЦНАПі. Ми просто пришлемо їй про тебе відомості, і вона все зробить і без тебе. Тобі не обов'язково туди йти, адже ти зовсім про себе нічого не пам'ятаєш. Як виходить смішно, я зараз знаю про тебе більше, аніж ти сама про себе, — Гертруда розсміялась і щось швидко написала в месенджері, на ходу глянувши на годинник. — Ой, мені вже час! У мене зустріч. Я залишу тебе зі Стефаном, він у кав’ярні. Попросиш, щоб показав тобі дорогу до офісу, він там буває часто і точно все знає.

— Але.., — Інга не встигла нічого спитати, а Гертруда вже махала на прощання рукою й поспішно йшла геть, натискаючи щось у телефоні.

Інга трохи постояла, потім повільно пішла до кав’ярні. Там, на терасі біля столика з тінню від парасольки, сидів Стефан. Перед ним стояла велика чашка з кавою на денці, а на столі валявся якийсь блокнот із малюнками.