Розділ 18. Партнери

Розділ 18

Вони виїхали втрьох за п'ятнадцять хвилин, щойно Інга вдягнулася. Якраз під'їхало викликане таксі. Дівчина погладила Бурбо, сказала йому “Па-па!”, поклала свій записник у сумочку, яку знайшла в шафі, і вийшла надвір. Погода була сьогодні чудова.

Артем також вийшов одразу ж за ними, попрощався, чмокнув Інгу в щічку,  сів у свою машину й поїхав, пообіцявши впоратися зі своїми нарадами якнайшвидше і приїхати в офіс до дівчини. 

Гертруда зайняла місце спереду, біля мовчазного водія, а Інга та Стефан розмістилися на задньому сидінні. Художник надягнув сонцезахисні окуляри й час від часу позіхав, прикриваючи рот долонею. 

Інга дивилася у вікно. Її руки міцно стискали сумочку, яку вона тримала на колінах. 

Мовчання в машині здавалося їй гнітючим та злим. Чогось не вистачало. І трохи згодом, коли дівчина розслабилася, то зрозуміла, чого їй не вистачає. Музики. Чомусь подумалося, що якби вона була за кермом, то увімкнула б якусь мелодію, щоб веселіше було їхати. Цікаво, вона вміє водити машину? Якщо всі говорять що вона така багата, то точно повинна була мати свій автомобіль… Напевно… Але про це ніхто нічого не сказав, а запитати вона й забула. Зараз вже запитувати нічого не хотілося.

Мотор гудів рівно, шини м'яко котилися по асфальту. Час від часу Гертруда кидала погляди в дзеркало на лобовому склі, ніби хотіла переконатися, що її супутники на місці. Інга відчувала цей погляд, і їй здавалося, що напруга в салоні тільки зростала.

— Не хвилюйся, — раптом сказала Гертруда, навіть не обертаючись. — Усе буде добре. Зараз замовимо нову картку, потім поїдеш у свій офіс, можливо, там і паспорт знайдеться. Усе потроху повернеться. І пам’ять теж.

Жінка зовсім не зважала на таксиста, заговорила про їхні справи.

— А ти чому так упевнена? — спитала Інга. — Ти ж не лікарка.

— Практично я не лікарка. Але я вивчала колись психологію. Хоча це давно в минулому, — Гертруда похитала головою. — Просто слухай себе. І твоїх близьких людей, які хочуть тобі допомогти.

Інга хотіла щось сказати, але передумала. Тиша знову запанувала в машині. У голові Інги з'явилася нова думка: "А якщо ти не пам'ятаєш, хто твої близькі? Тоді кожен може називатися твоїм другом і “допомагати”. На свою користь…”. Але вона не озвучила це. Тільки зітхнула тяжко. 

— До речі, — втрутився в розмову Стефан. — Христина приходить у ваш офіс досить пізно. Він може бути зачинений. У тебе є ключі? 

— Христина? — запитала Інга, неначе почула це ім'я вперше, хоча інтуїтивно відчувалося, що чула його недавно.

— Так, твоя партнерка у вашій галереї-офісі. Ви разом працюєте уже довгий час. Вона така сама сплюха, як і я. Але у вас робочий день починається тоді, коли ви приходите на роботу, — посміхнувся чоловік.

— Ні, я не знайшла жодних ключів, — похитала головою Інга. — Взагалі нічого не можу знайти. 

— Будемо сподіватися, що вона вже на місці, — заспокоїв Стефан дівчину і знову позіхнув.

Вони в'їхали в місто і, покружлявши заплутаними вуличками, під'їхали до будівлі банку. Мовчазний таксист зупинився просто перед його порогом.

— О! Кава! — закричав раптом Стефан, побачивши поруч із банком кав'ярню. — Все, я в кав'ярню! Може, нарешті, прокинуся! Коли закінчите, заберете мене звідти! Ненавиджу банки! — і він попрямував до відкритої тераси зі столиками, залишивши Інгу з Гертрудою. 

Охоронець на вході чемно привітався і відчинив масивні двері. А сам банк "Орбіс" зустрів їх прохолодою, блиском скла і мармуровою матовою підлогою. Хол всередині був просто ідеальний: стерильно чиста підлога з сірого каменю ледь відбивала світло від ламп під стелею. На стінах висіли великі чорні екрани з рекламними слоганами. Скрізь яскраво впадали в очі кольорові постери: “Кредит без ризиків!”, “Захистіть свої заощадження!”, “Ми про вас подбаємо!”. Знаки оклику дратували Інгу.

Вздовж протилежної стіни тягнулися ряди напівпрозорих кабінок для обслуговування клієнтів. Банківські працівники в одязі стилю “білий верх, чорний низ” сиділи за скляними перегородками. Повітря в приміщенні пахло папером, пластиком, скріпками… Такий запах, напевно, має офіційність або стерильність. Чи байдужість.

— Підійдемо до інформаційної стійки, — сказала Гертруда тихо, і попрямувала до столика, за яким сиділа консультантка з охайно зачесаним волоссям і бейджем на грудях, що сповіщав, що вона “Катерина. Спеціаліст клієнтського сервісу”.

— Добрий день, — звернулася вона до консультантки. — Моїй подрузі потрібно відновити картку. У неї… е-е-е… вкрали картку. І всі документи. І вона трохи цим шокована. Я допомагаю Інзі, — впевнено промовила Гертруда, киваючи на дівчину. — Напевно, терміново потрібно заблокувати попередні банківські картки? Бідну дівчину пограбували, вона втратила документи, телефон і доступ до акаунтів. Заблокуйте всі активні картки і, будь ласка, випишіть нову, — Гертруда говорила про все дуже впевнено, неначе підготувалася наперед.

— Добре, — відповіла консультантка спокійно. Поглянула на Інгу й попросила. — Назвіть, будь ласка, ваше ім'я та прізвище.

Інга розгублено мовчала.

— Інга Литвин, — озвалася за неї Гертруда. — Вона обслуговувалась тут у вас, ми колись приходили з нею разом у ваш банк. Її карта начебто зарплатна, MasterCard. А може й інша, я не в курсі. До речі, минулого тижня ми знімали гроші із банкомату вашого банку біля супермаркету “Сонет” на вулиці Богдана Хмельницького. Напевно у вас ведеться відеоспостереження біля банкоматів, можете навіть перевірити. Це точно була Інга. Там зафіксовано і номер картки, напевно.