Розділ 17

Розділ 17

Інга йшла за Артемом, котрий сьогодні був не схожий на себе вчорашнього, і роздумувала. Чи значить це, що Гертруда закохана в Артема? Адже ревнощі їй не здалися, подруга точно ревнувала! Чи значить це, що Гертруда не говорить усієї правди? Гм. А чи знала та Інга, котрою вона була до втрати пам’яті, про те, що Гертруді подобається Артем? Чи справді вона подруга? Якихось теплих чи довірливих почуттів до неї зовсім не відчувалося. Чому ж тоді та колишня Інга дозволяла бути поруч такій подрузі, що будь-якої миті може звабити її чоловіка? Тобто, не чоловіка поки що. Нареченого.

З іншого боку, Інга зовсім не знала: можливо, саме цю ніч Артем і Гертруда провели разом, адже їхні кімнати знаходилися в одному крилі, ще й поруч, як вона встигла помітити.

Як багато запитань, і як  мало відповідей! Як завжди. Вона зітхнула, сіла за стіл, привітавшись із Стефаном, який сонно копирсався в омлеті. Він був схожий на дитину, що прокинулася занадто рано: обличчя запухле, волосся скуйовджене і позіхання некультурно гучне. Напевно, він із тих людей, яких називають "совами", і вони щиро ненавидять ранок.

— То що, Стефане, ми сьогодні поїдемо до мого офісу? — запитала Інга, намагаючись зібратися з думками, хоча в голові й далі крутився калейдоскоп із сумнівів і здогадок.

— Так, звичайно. Я ще вип’ю кави, нарешті прокинуся, зберуся, і поїдемо, — кивнув Стефан, знову широко позіхаючи й прикриваючи рот рукою. — От, ненавиджу вставати зранку. Але ж обіцяв тобі. Якби моя воля, то спав би до обіду. Давай так: ти виклич таксі, а я поки піду збиратися, — Стефан підвівся, позіхнув ще раз і вийшов із їдальні.

— Таксі.., — задумливо промовила Інга, а потім раптом спохопилася. — Але ж мій телефон… Артеме, ти не знаєш, де мій телефон?

Артем знизав плечима.

— Навіть не уявляю. Можливо, ти загубила його в лісі, — припустив він. — У принципі, в мене є запасний, старий, той, що вже застарів, але там є сімкарта, і він навіть наполовину заряджений, бо я інколи ним користуюся. Там залишились деякі програми, які не хотів ставити на новий смартфон.

Інга кивнула.

— Добре. Дякую. Я попрошу, щоб ти дав його мені, поки не куплю новий. І, до речі, про купівлю… Гроші. Де мені взяти гроші? — вона розгублено подивилася на Артема, відчуваючи себе дитиною без гаманця, без паспорта, без права приймати рішення. Взагалі ніким.

— Оце вже серйозно.., — Артем посерйознішав, як тільки мова зайшла про гроші. — Якщо при тобі не знайшли ні телефону, ні карток, і вдома їх теж немає, тоді вам сьогодні обов’язково треба заїхати до банку. Заблокувати старі картки, відкрити нові, — він говорив, як людина, яка звикла тримати контроль над усім. — Нехай банківські працівники випишуть тобі нову. А щоб доїхати туди, звичайно, я дам тобі гроші, — чоловік дістав із внутрішньої кишені піджака кілька купюр і відрахував чотири банкноти по п'ятсот гривень. — Думаю, на таксі до банку вистачить, а далі вже зорієнтуєшся. Якщо що, то Стефан допоможе. Принаймні, таксист точно знає, де банк "Орбіс"*.

— Я можу поїхати з Інгою, — раптом увірвалася в розмову Гертруда. — Я знаю, де той банк, ми колись там були разом.

Інга відчула, як усередині неї щось опирається. Вона не хотіла, щоб Гертруда їхала разом з нею. Не зараз. Не після того, як вона усвідомила вже точно, що не довіряє цій жінці. Відчуття було дивне: недовіра, змішана з неприємним натяком на ревнощі, хоча, здавалося б, ні до кого нині Інга не мала жодних почуттів.

— Стефан допоможе мені, — спокійно сказала вона. — Адже у тебе, мабуть, свої справи. Мені не дуже зручно…

— Все окей, — відповіла Гертруда. — Але Стефан не розуміється в цих грошових справах. Він же митець. У них у голові — суцільний хаос, купа натхнення і мало раціонального. Все, вирішено, я їду з тобою. Значить, поїдемо на моїй машині, піду заберу в кімнаті сумочку, — кивнула Гертруда, теж піднімаючись із-за столу. — Дякую за сніданок! — і вона попрямувала до виходу.

За нею невдовзі вийшов і Артем, чмокнувши перед цим Інгу в щічку і нагадавши, що обов'язково приїде сьогодні до неї в офіс. Напевно, опівдні, як тільки завершить свою нараду.

Інга залишилася сама в їдальні, допивала каву. Її думки сумбурно бігали по колу. Телефона немає, банківських карток немає, особистих речей немає. Вона нібито й жива людина, але відчуває себе привидом, якого майже не існує. Люди навколо щось пам’ятають, щось кажуть, сміються, сперечаються, запевняють, планують, а вона знаходиться серед усього цього, наче зайва ланка у міцному ланцюгу, який сплетено без неї...

"Крім того, я майже не пам’ятаю, про що ми говорили вчора за вечерею, — злякано думала вона. — Згадуються тільки обличчя. Гм. Тільки присутність, але не зміст наших розмов. А раптом завтра я забуду і їхні імена?! — вдарила в голову дівчині раптова неприємна думка. — Ох, як добре, що я все записала, — дівчина міцно стиснула блокнотик, який лежав поруч на столі впродовж всього сніданку. Вона вирішила носити його з собою завжди.

Інга опустила погляд на чашку з недопитою кавою й твердо вирішила: після банку вона неодмінно заїде до лікаря. Ця амнезія чомусь здається їй неправильною. Інтуїтивно дівчина відчувала щось інше, якому не мала назви, бо до кінця не знала і не розуміла саму себе. Було щось глибше, тривожніше, щось, що повільно стирало для неї навіть ту реальність, у яку вона, здавалося б, уже точно й остаточно повернулася...