Розділ 16

Розділ 16

— Інго! — почула дівчина голос позаду себе, коли вже спускалася по сходах у фойє. — Доброго ранку. Чекай, я хотів би поговорити з тобою.

Вона обернулася й побачила Артема — бездоганно вдягненого, наче щойно зійшов із обкладинки модного журналу. На ньому був елегантний сірий костюм і білосніжна сорочка, манжети якої витончено визирали з-під рукавів піджака, саме настільки, наскільки вимагає етикет. Синьо-блакитна краватка була зафіксована дорогим затиском, що пасував до загального образу. Черевики — до блиску начищені. Складалося враження, що він вирушає не просто у справах, а на якийсь світський захід: весілля, день народження, урочистий прийом або дипломатичну зустріч.

— Доброго ранку. Маєш чудовий вигляд, — вихопилося в неї.

Інга навіть замилувалася цим чоловіком. Її заворожували його плавні рухи, коли він наближався до неї. Щось ворухнулося всередині дівчини, можливо, якийсь спогад. Саме так! Згадалося, як колись Артем спускався цими сходами і щось говорив, ніжно й палко, і тоді вона... була щаслива.

Відголосок того спогаду п’янкою хвилею прокотився її тілом, і вона майже розтанула в пристрасних емоціях, коли Артем узяв її за руку. Було дуже приємно, і всередині все завмерло.

— Ти кудись зібрався такий святковий? — запитала вона, аби щось сказати й не мовчати.

— Сьогодні маю нараду директорів, тому повинен відповідати статусу, — посміхнувся чоловік. — Якщо ти не пам’ятаєш, то я — власник корпорації «Золота Спіраль». Сьогодні приїдуть представники всіх моїх філій. Ми повинні вирішити, що робити з великим проєктом, який започаткували кілька років тому. Виявилося, що там є певні негаразди, але про це я дізнався тільки недавно. Хтось сьогодні отримає прочуханки, — посміхнувся Артем, але очі його дивилися заворожено і не відводили погляду від Інги. — Ти дуже вродлива, — сказав він і притягнув дівчину ближче до себе. — Мене так і смикало сьогодні вночі прийти до тебе, але я стримувався з останніх сил, — прошепотів він їй у вушко.

Інгу покрили мурашки з ніг до голови. Так, це було чуттєво й приємно. Але…

— Проте я подумав, що, оскільки ти нічого не пам’ятаєш, то краще дати тобі справді час оговтатися. Вирішив, що дам тобі тиждень, щоб ти трохи звикла, можливо, згадала мене. Але всі ці дні ми будемо проводити максимально довго разом, якщо ти не проти.

— Ні, я зовсім не проти, — сказала Інга, похитавши головою. — Я сама хочу все згадати.

Було безліч запитань, але вона боялася їх ставити Артемові саме зараз, коли була розслаблена й вражена тим натяком на спогад, який сколихнув її серце. Артем здавався зараз добрим і милим, вражав вродою та ласкою. Вона боялася помилитися.

Дівчина усміхнулася й запитала:

— Я хотіла дізнатися… мій паспорт… Чи він є десь? Можливо, ти знаєш де? У моїй кімнаті зовсім немає моїх особистих речей. Тобто, мої речі там є, але...

— А, так, — сказав Артем. — Якраз перед тим, як зникнути, ти зробила своє генеральне прибирання. Ти любиш так робити: викидати всі речі, які назбиралися навколо тебе за певний період, і накопичувати нові. Така в тебе була традиція. Саме тому там зовсім нічого немає, — відповів чоловік. — Але не думаю, що ти викинула паспорт, — засміявся він. — Якщо його немає серед твоїх речей удома, то, напевно, він в офісі. Там є сейф, і ти зберігала там деякі цінні речі. Подивишся...

— Сейф? — запитала Інга. — Але ж там, мабуть, стоїть якийсь пароль чи код… А я ж зовсім нічого не пам’ятаю…

— Можливо, Христина пам’ятає, — знизав плечима Артем. — Запитаєш у неї. Якщо ти не згадуєш Христину, то я нагадаю: це твоя партнерка по бізнесу. Ви разом ведете кілька галерей та фірму, що шукає віп-таланти. Вибач, але не зможу сьогодні зранку з тобою поїхати. Мушу провести нараду. Але обіцяю, що після неї одразу приїду до тебе на роботу. Скорочу її максимально. Сподіваюся, у вас в офісі знайдеться чашечка кави для втомленого бізнесмена, — схилив він голову.

— Так, звичайно. Напевно, — відповіла Інга, бо навіть не уявляла, чи є там кава, чи щось іще. Вона зовсім не пам’ятала свого офісу.

— Я скучив, — раптом промовив Артем і притиснув Інгу до себе міцніше. Вона відчула  тепло його тіла і приємний запах дезодоранту. В його обіймах було затишно, але водночас... тривожно.

— Ти звикнеш, кохана, — промовив тихо Артем.

І це слово — "кохана" — вдарило Інгу, наче обухом. Чомусь вона не хотіла чути його від Артема. А він уже знайшов її губи й почав цілувати. Палко, настирливо, наполегливо, наче хотів передати всю жагу свого бажання. Інга раптом почала відповідати. Сам поцілунок, як такий, їй подобався. Взагалі, цілуватися з чоловіками, як зрозуміла дівчина, вона любила. Але все одно цьому поцілунку чогось не вистачало. "Мабуть, я дуже знервована й насторожена через усі ці таємниці, що крутяться навколо мене", — думала дівчина, відчуваючи, як у голові паморочиться від солодкої млості.

Артем уже цілував її шию, заліз пальцями у волосся, розтріпавши волосся, яке вона закрутила гулькою на потилиці. Інга відчула, що їй справді починає подобатися ця ніжність.

— Я бачу, що ви замість кави бавитеся поцілунками, — почула дівчина трохи роздратований жіночий голос.

Вона смикнулася. Артем неохоче відірвався від її шиї, повільно обернувся й промовив:

— Гертрудо, Інга — моя наречена, і ми незабаром одружимося. Тому поцілунки для нас — це природно, — пояснив він їй, як дитині.