Розділ 13

Розділ 13

Інга втомилася від усіх цих розмов за столом, і тому, пославшись на легкий головний біль, сказала, що йде відпочивати. Вона сподівалася, що таким чином зможе втекти від цієї компанії, яка зібралася зараз за столом, і вже в своїй кімнаті добре все обдумати: поміркувати про те, що вона сьогодні почула і про себе, і про інших, проаналізувати інформацію, що звалилася на неї рясним дощем.

Котика Бурбо, котрий весь цей час сидів у неї на колінах і злегка муркотів, дівчина несла на руках, захотіла забрати з собою. Біля нього їй було якось затишно і спокійно. Напевно, вона справді любила цього товстого, неповороткого і смішного муркотуна, але такого милого й домашнього.

Вже коли дівчина почала підніматися по сходах на другий поверх, її раптом покликала Гертруда. Вона, виявляється, теж вийшла з їдальні.

— Я хотіла б з тобою поговорити, Інго, — промовила Гертруда, коли дівчина обернулася на її голос.

Чесно кажучи, Інга не хотіла розмовляти із цією жінкою. Чомусь вона їй не подобалась. Гм. Невже це й справді її найкраща подруга?

— Ти знаєш, може, перенесемо нашу розмову на завтра? — запитала Інга, не приховуючи того, що їй зараз не хочеться говорити ні про що і ні з ким.

— Ні, не можемо перенести це на завтра, бо я завтра їду додому, — пояснила Гертруда і підійшла ближче, потім стишила голос і прошепотіла: — Адже я хочу поговорити з тобою про Ярослава. Але не тут… Боюсь, що в цьому маєтку і стіни мають вуха, — подруга роззирнулася навколо і запропонувала. — Ходімо до тебе! Ех! Як це погано й невчасно, що ти втратила пам'ять! — бідкалася Гертруда, майже тягнучи Інгу за руку.

Коли вони увійшли в кімнату Інги, Гертруда кинула на стіл вишуканий клатч, котрий тримала досі у руці, сіла в широке зручне крісло і махнула на друге, котре стояло поруч, запрошуючи сісти й Інгу. Вела себе так, неначе сама була тут господинею, принаймні, Інзі це не дуже сподобалося. 

— Сідай, я тобі зараз все розповім, — промовила Гертруда, налила собі трохи вина, яке стояло на журнальному столику, у вузьку склянку, відпила й аж тоді продовжила. — Я хотіла тебе попередити, точніше, нагадати! Бо ти ж усе забула! Стережися Ярослава. Він обманює! Ох, як мене дратує цей брехун, тобі не передати! Пам'ятаєш, ти ще питала у мене поради, що робити з ним та його дивною чесністю? А я тобі сказала, що гнати його треба в три шиї! Спеціально придумав цю історію про примус до шлюбу з тобою і грає чесного, а сам так і рветься до твоїх грошей! — Гертруда зітхнула. — Боже, Інго, коло тебе одні паразити! Коли ти вже навчишся бути рішучою?! Прожени всіх, вийди заміж за Артема і живи собі спокійно. Не можу дивитися, як ти м'яко поводишся із цими стерв'ятниками! А Стефан взагалі сів тобі на карк та ноги звісив! Тягне із тебе сотні тисяч, які, до речі, ти могла б витратити на щось корисне. Він і так вже розкрутився! У нього є гроші від продажів картин. І гарні суми, між іншим! Але ж ні, паразитує на тобі. Хай зніме квартиру в місті й живе там!

Інга мовчала. Вона надто мало знала, щоб обуритися такими словами подруги, або навпаки, підтримати її. Стефан видався їй чесним і відкритим. Але... люди вміють бути переконливими, грати так, що й найкращі актори світу позаздрили б. От, наприклад, Гертруда. Чи відверта вона зараз? Чи чесна?

— А ти чому тут живеш? — зненацька вихопилося в Інги. Вона зрозуміла, що це запитання прозвучало досить грубо, тому трохи згладила репліку. — Е-е-е... Я хотіла сказати, що не пам'ятаю. Поясни.

— Ну, саме тому, що ти зовсім нічого не пам'ятаєш, я не ображаюся, — сяйнула посмішкою Гертруда, хоча на обличчі на мить з'явився дивний вираз: суміш образи та… паніки? — Я не живу тут, я приїхала буквально вчора, десь по обіді, бо ти зникла, й Артем обдзвонив усіх на світі, хто знав тебе, щоб вияснити твоє місце перебування. І мені, звичайно, зателефонував одній із найперших ще в перший день. Ми ж подруги ще з університету! Я спочатку трималася, намагалася зв'язатися з тобою, але ти була поза зоною доступу. А наступного дня не витримала, приїхала сюди, страшенно хвилювалася за тебе, місця собі не знаходила! Вчора увечері, коли вже хотіла їхати додому, почалася сильна гроза. І Артем дозволив мені лишитися тут. Сьогодні я вже збиралася повертатися додому, аж тут Артем сповістив, що тебе знайшли! Зрозуміло, що я знову лишилася. Я дуже тебе чекала! Ти навіть не уявляєш, як рознервувалась, коли Артем, перед тим як їхати по тебе у те село, подзвонив з поліцейського відділку і сказав, що ти нічого не пам'ятаєш! Боже, чому?! Невже блукання в лісі так тебе перелякало?! Ти завжди була сильна жінка!

Гертруда розповідала, а Інга жадібно слухала, намагалася щось пригадати. Але тільки ще більше розболілася голова.

— Ми дружимо вже давно? — запитала Інга.

— Так, — кивнула Гертруда. — Я трохи старша за тебе. Ти вступила до університету одразу після школи, а я через три роки, бо спочатку працювала. Треба було допомагати родині. Але вчилися ми на одному курсі, навіть за однією, так би мовити, студентською партою сиділи, — Гертруда посміхнулася, але, очевидно, відчула недовіру Інги, тому додала. — У мене десь збереглися фотографії, завтра приїду додому й знайду. Вишлю тобі на телефон.

— Так, до речі, про телефон, — згадала Інга. — Я не можу його знайти у своїй кімнаті. Можливо, Артем знає, де він? І в письмовому столі порожньо. Повністю! Наче хтось звідти все позабирав!

— Та то ти сама, напевно, все повигрібала та повикидала, — махнула рукою Гертруда. — У тебе бувають приступи наведення чистоти. Вигрібаєш усе, що є у робочому столі, складаєш у пакет, а потім робиш «ритуальне спалювання». Так ти це називаєш. Ми колись навіть із тобою конспекти після університету так спалювали. Саме тому, напевно, шухляди у столі порожні. А щодо мобільного — не знаю. Ось зараз я наберу твій номер, — вона витягнула із клатчу свій телефон і натиснула якісь кнопки. Пішов гудок виклику, а потім механічний голос промовив, що абонент поза зоною доступу.