Розділ 10

Розділ 10

Інга напружилась. Щось у словах Артема викликало у неї спротив. Але, оскільки зовсім нічого не знала про жоден контракт, то вирішила поки що мовчати та слухати. Просто потім треба буде серйозно поговорити з Артемом. З іншого боку, він, звичайно, розкаже все те, що вигідно йому. Вигідно... Гм... Чому спливло саме це слово в її голові? Як багато запитань…

Інга дивилася на Стефана, котрий радісно посміхався їй, і серце її сповнилось якогось душевного тепла, спокою, радості. Їй сподобався цей чоловік, чоловік-ангел, чоловік-бог. Саме такими і повинні бути художники: дивними, специфічними, але й осяйними. Ті картини, котрі вона бачила у маєтку, подобалися їй.

— Ах, Інго, шкода, що ти ж не пам’ятаєш нічого, — Стефан театрально приклав руку до серця. — Але ж я пам’ятаю все, до кожної миті! Давай я розповім, як ми з тобою познайомилися, бо це історія, варта екранізації!

Він підскочив до вільного стільця поруч із Інгою, плюхнувся на нього, підсунув до себе салатницю і наклав собі в тарілку гірку салату. Їв він так, наче нічого смачнішого в житті не куштував. Інга сіла поруч і теж продовжила вечеряти, але уважно слухала Стефана, котрий, розповідаючи свою історію, активно жестикулював, а очі його сяяли від захоплення, він, здавалось, отримував невимовне задоволення від спогадів.

— Це було… гм.., — він підвів очі до стелі. — Років зо два тому? Може, менше? Стою я, значить, на базарі. Намагаюся продати свої картини, хоча б одну. А працював тоді я у котельні. Там завжди спокійно, і саме там народилися мої найкращі картини, бо ніхто не заважав. Так от. Уяви собі базарчик, чесно кажучи, обдертий, напівстихійний, одним словом, товкучка. Продаються картопля, шкарпетки, мотлох різний, ну, і поруч стоять мої картини! Валяються, одним словом! Прямо між банками з молоком, кавалками сиру і пучками петрушки! — він зареготав. — І тут підходить до мене вона! Тобто ти. У пальті кольору персика, з сумкою, з якої стирчала якась брошура про мистецтво, і така вся серйозна, але вродлива, як богиня! — він підморгнув. — У мене одразу виникло бажання тебе намалювати...

Інга слухала Стефана, інколи зиркала на Артема та Гертруду: ті теж слухали художника.

— Ти зупинилася біля однієї картини, то був “Жовтий дощ”. Пам’ятаєш її? Не пам’ятаєш? А-а-а! У тебе ж амнезія, — він лукаво підморгнув дівчині і сам собі відповів. — Ти сказала тоді: “Це геніально!” А я аж поперхнувся! Мені ніхто такого не казав, навіть мама в дитинстві, коли дивилася на мою наївну мазню. А ти потім запитала, чиї це картини. Я сказав, що мої. А ти така: “Поїхали зі мною!” Я аж трохи злякався, бо таке пропонують або повіями на вулиці, або добрим друзям, яких добре знають і запрошують на каву.

Інга мимоволі засміялася. А Стефан зрадів, засяяв, ще з більшим натхненням продовжив:

— І ти привезла мене до величезного, шикарного офісу. Я спочатку думав, що це банк, бо знизу й справді був вхід у банк, і вже хотів тікати. А ти кажеш: “Я хедхантер. Але особливий. Я шукаю геніїв.” І тоді я зрозумів, що ти не просто красива, а ти небезпечна, — тицьнув в Інгу пальцем Стефан. — Бо така жінка може переконати кого завгодно зробити що завгодно! Отож і я підписав усе, що ти дала: якісь папери про салони, виставку, інтерв’ю, участь у конкурсі... А коли в мене не стало де жити, то ти просто виділила мені кімнату в маєтку, окрему студію, фарби, полотна і... спокій. А також подарувала мені свою дружбу!

Він схилив голову трохи на бік, очі стали серйознішими:

— І тому, Інго, якщо ти не пам'ятаєш мене, то це не біда, бо я зроблю все, щоб ти згадала. І я радий бачити тебе, добре, що ти повернулася, але ми дуже, дуже хвилювалися! — Стефан знову посміхнувся, але вже ніжніше, з ноткою смутку.

Інга дивилася на Стефана з деякою розгубленістю. Вона не пам’ятала нічого з цієї історії, але відчувала, що Стефан справді щирий, його емоції були непідробні, і в неї на серці навіть трохи стало спокійніше. Якщо вона дійсно так вчинила, значить, вона колись була сильною, рішучою і доброю.

— А що сталося з картиною “Жовтий дощ”? — запитала вона раптом.

— Вона висить у твоєму кабінеті, — відповів Стефан. — Пам’ятаєш, ти ще сказала, що її треба повісити там, де найменше сонця, бо вона сама, як сонце.

— Гарна фраза, — сказала Інга, зовсім нічого не пам'ятаючи. 

— Це твоя фраза, — відповів Стефан. — І я чекаю, коли ти знову все згадаєш. 

Інга трохи помовчала. Нічого не згадувалося. В голові була пустка. Розповідь Стефана звучала неначе опис сцени із кінофільму, як з іншого життя. Можливо її власного... Можливо...

— Стефане, — раптом запитала вона про те, що її зачепило в його розповіді, — ти сказав, що я... е-е-е... хедхантер?