Розділ 9

Розділ 9

Вона з котиком вийшли за двері, й Інга рушила на ті сходи, якими піднімалася сюди. Йшла впевнено і спокійно. Вечірня сукня, нові черевики, а також нова білизна та дорогі панчохи робили її образ досконалим. Вона не накладала жодного макіяжу, як пропонувала пані Юстина, адже незабаром збиралася лягти спати. Уже мріяла про те, щоб добре виспатися. Але відчувала себе тепер набагато впевненіше. Якось і дихати стало тут легше. "Саме так! Треба бути впевненою в собі і спокійною," — вмовляла себе Інга.

Спускаючись сходами, вона роздивлялася картини на стінах, які були, очевидно, роботи того самого художника, що малював і замок, і її портрет. Художник явно був дуже талановитим, їй неймовірно подобалися картини.  

"І що це значить? — думала Інга. — Тільки те, що якщо картини мені подобаються, і вони висять у цьому домі, значить, я теж, напевно, обирала їх, коли їх вішали на стіни." Та й Артем згадував щось про її вплив на художника…

У холі дівчина зупинилась і прислухалася. Праворуч, із-за зачинених дверей, долинав брязкіт посуду. Швидше за все, там і знаходилася кухня. Інга прочинила двері, увійшла… і мало не ахнула. Ні, це була не кухня. Це навіть була не їдальня. Адже словом "їдальня" назвати таку чудову кімнату, невеликий зал, і язик би не повернувся. Просто зал прийомів!

Велика простора кімната вражала витонченим декором і елегантними ненав'язливими кольорами. Переважав світло-зелений та сірий. Посеред цього залу знаходився круглий стіл, у центрі котрого було вирізане спеціальне коло, і з якого стирчало довгим стовбуром екзотичне дерево. Цей стовбур піднімався вгору голим цурпалком, а потім розсипався на рівні метрів двох широкою парасолею, що складалося з тонких численних гілок. А вже із цих гілок звисали китиці чи то суцвіть, чи то зібраного у пучки химерного листя..

З одного боку столу стояли кілька приборів, і на двох стільцях розмістилися Артем та Гертруда. Сиділи вони поруч, і це не сподобалося Інзі. Знову з'явилася думка, що вони коханці. Та дівчина відігнала її, вичавила посмішку, яка, як вона сподівалася, була щирою й невимушеною, промовила:  

— Смачного. Я почула смачні запахи і прийшла на них. Бачу, ви вже вечеряєте.

— Так, Інго, проходь, — Артем схопився на ноги і підбіг до неї. — Сідай ось сюди, — вказав він на стілець праворуч від себе, відсунув його для дівчини, й Інга сіла.  

Гертруда у цей момент мала обличчя, яке не виражало зовсім ніяких емоцій. Вона акуратно відрізала шматок м'яса і підносила до рота.

Інга поглянула на стіл, зрозуміла, що дуже голодна. Страви пахли неймовірно апетитно: м'ясо в якійсь підливці, картопля, різні соуси, салати, велика порцелянова чаша з кришкою, очевидно, із якимось супом чи борщем, тому що звідти парувало…

— Я допоможу тобі. Чого ти хочеш? — промовив Артем, усівшись біля Інги і пропонуючи страви.  

— Я візьму сама, — промовила дівчина і почала їсти.

Вона безпомилково знаходила правильні столові прибори, яких було викладено на столі немало, і користувалася ними чудово. Дивувалася цьому, але знала, що ця виделка для риби, інша для м'яса, а ось ця ложечка — для соусу.  

"Мені це знайомо, — думала вона. — Але… не кожен це знає. Значить, я була... аристократкою? Тобто, є…, — вона внутрішньо посміхнулася. — Ну-ну, Інго. Ти схожа зараз на якусь графиню. Або, можливо, на дружину графа…".

Вона подивилася на Артема. Він був зараз у білій сорочці, переодягнений, очевидно, теж до вечері. От він справді був схожий на якогось аристократа. Правда, лисого… Точніше, з поголеною головою… Хоча, з іншого боку, це додавало… гм… екзотики їхній вечері.

"Ну геть, як у тих серіалах, — подумала Інга, — де до вечері одягають брильянти і розмовляють ні про що, переважно про погоду."

— Сьогодні вночі буде дощ, — раптом промовила Гертруда.

І Інга мало не зареготала. "Ну от, пішли вже розмови й про погоду..."  Їй здавалося, що вона бере участь у якомусь спектаклі, в якому грає роль, і ті, що навколо неї, теж грають ролі. Вона поглянула на два прибори поруч, теж поставлені на стіл, але там ніхто не сидів, і вона запитала:  

— А що, ще хтось прийде на вечерю? Тут стоять ще прибори.

— Так, — кивнув головою Артем, — Ярослав обіцяв, хоч у цю пору він не вечеряє. Може, й не з'явиться. І Стефан. Запізнюється, як завжди...

Інга здивовано скинула брови.  

— А! Ти ж не пам'ятаєш. Увесь час забуваю, — посміхнувся він. — Стефан, твій друг. Ти підтримуєш його, після того як знайшла, допомагала йому розвиватися, навіть виділила для нього студію в маєтку. Він художник.

— То всі ті картини, котрі висять на стінах у будинку, — це його роботи? — запитала Інга.

— Так, переважно це його картини. Але...

— Так-так! — раптом вигукнув хтось від вхідних дверей. — Всі роботи в цьому будинку мої! Як же я радий тебе бачити, моя Музо!

До Інги підбіг молодий чоловік, схожий на яскравий вихор. Дівчина, побачивши його та стрімкий біг, розгублено підвелась на ноги. Чоловік обійняв її та радісно проговорив:  

— Як добре, що ти жива! Я хвилювався! Усі були б у шоці, якби ти померла або десь зникла назавжди! Де ти була? Я хочу все-все почути, розкажи, розкажи!