Розділ 6

Розділ 6

— Артеме Григоровичу, я вже тут! Вибачте, що не спустилася раніше, — раптом почула Інга схвильований жіночий голос, що лунав зі сходів зверху. Вона підвела голову й побачила невисоку біляву жіночку років за п’ятдесят, в кухонному фартуху поверх сукні, схвильовану, навіть трохи перелякану. Вона глипнула на Інгу й сплеснула руками:

— Інго Матвіївно! Це ви! — жіночка кинулася вниз по сходах, і, підбігши до Інги, обійняла її. В очах незнайомки блищали сльози. — Господи, слава Богу! Добре, що ви повернулися! Ми вже казна-що думали… Артем Григорович дуже хвилювався за вас, місця собі не знаходив! Із вами все добре? Як ви себе почуваєте?

— Пані Юстино, з Інгою все добре, — втрутився Артем. — Вона просто після цього випадку трохи... Е-е-е... Захворіла… Як би це правильно сказати…

Артем зиркнув на Інгу, а та подивилася в обличчя жінки, стиснула її руку й сама відповіла:

— Я так зрозуміла, що ви — наша домробітниця? Пані Юстино… розумієте, справа в тому, що я... втратила пам’ять. Щось таке сталося зі мною… І зараз у мене, як кажуть лікарі, амнезія. Я нічого не пам’ятаю зі свого колишнього життя. Артем приїхав і забрав мене від людей, котрі знайшли мене в лісі, показав нашу спільну фотографію, розповів, де ми живемо, й привіз сюди... Ось і все, що я знаю про цей будинок і про тих, хто тут мешкає. Тому ви вже вибачте, але я вас... е-е-е... не пам’ятаю...

Інга зітхнула, а жіночка гірко забідкалася:

— Ох ти ж, Боже ж мій… Горе яке! Це, звичайно, недобре. Але я думаю так: пам’ять усе-таки може повернутися. А якщо ні, то ви нову тут отримаєте, у своєму будинку... Коли почнете ходити, оглядати все навколо, то, можливо, щось і нагадає вам колишнє життя. Якісь спогади й з’являться. Але це, я вам так скажу, набагато краще, аніж постраждати фізично! А якби ви руку зламали? Чи ногу? Чи взагалі… ох, не дай Боже, не дай Боже! — співчутливо промовила жінка. — Ходімте, я допоможу вам переодягнутися, а то бачу, що ви в одязі якомусь… гм... не тому.

— Я була в літній сукні, — промовила Інга, махнувши пакетом, який тримала в руці і в котрий пані Ганна поклала її сукню. А в машині Інга ще й клунок із пиріжками поклала туди.

— Та хай їй, тій сукні! — махнула рукою пані Юстина. — Напевно, вже брудна вся. Дасте мені, то я виперу. У вас же багато різного одягу! Ходімте, перевдягнетеся. І я зараз швиденько наберу ванну!

Жіночка кинулася вперед і побігла сходами вверх, завернула на верхньому майданчику ліворуч, у коридор.

— Пані Юстина працює в нас уже три роки, з тих пір, як ми переїхали сюди разом із тобою, — мовив Артем, проводжаючи домробітницю поглядом.

— Три роки? — перепитала Інга. — Ми мешкаємо тут уже три роки?

— Так, три роки, як ми вирішили жити разом, — чоловік раптом притягнув Інгу до себе й зазирнув в очі. — Ми три роки жили разом і… кохали одне одного. А потім вирішили одружитися…

Говорив він це якось дивно, неначе просто констатував факт. Інга ж не відчула жодних емоцій у цих словах. Хіба так говорять про кохання? Тим більше, про те, що люди хочуть одружитися?

"Чорт! — подумала вона. — І що ж мені тепер робити? Що відповісти на ці слова?".

Їй було трохи ніяково в обіймах зовсім чужого чоловіка. Дівчина зовсім не розуміла, чому так гостро сприймає окремі маленькі, але, напевно, дуже важливі емоційні нюанси в словах оточуючих її нині людей. Чому вона тепер майже не слухає слова, що промовляються, а гостро, навіть з болем, відчуває, який вони мають тон, відтінок, навіть їхній колір…

Остання фраза Артема була… сірою. Він просто сказав. Можливо, те, що мав сказати. Проте Інга змовчала. Лише слухала. Чоловік продовжував:

— Як шкода, що ти нічого не пам’ятаєш. А я дуже сильно скучив…

Він раптом опустив голову нижче й торкнувся губами її щоки.

— Я розумію, що тобі незвично, напевно… Але уяви мій стан, коли я бачу перед собою жінку, з якою кожного ранку прокидався в ліжку після бурхливої ночі… Яку мені хочеться цілувати і обіймати…

Він ще тісніше пригорнув Інгу до себе. І цього разу вона навіть змусила себе стерпіти ці обійми, хоча вони були дивними, чужими. І не дуже подобалися їй, якщо чесно. Проте в останніх словах чоловіка з’явилися емоції. Але то була не ніжність і не хвилювання, а… чиста, неприкрита хіть.

— Я хочу тебе. Зараз. Уже, — прошепотів Артем, і його губи зі щоки ковзнули на її губи, вп’ялися наполегливим і сильним поцілунком.

Інга була в розпачі. Не знала, що робити. Чи відповісти на цей поцілунок? Адже чоловік, напевно, очікує цього. Чи почати вириватися? Але тоді це буде дивно, адже він стверджує, що вони коханці, і навіть чоловік і дружина у цивільному шлюбі. Збиралися офіційно одружитися… Смішно, якщо вона опиратиметься якомусь поцілунку...

Чоловік відірвав губи від її непорушних вуст і, важко дихаючи, прошепотів, ледве стримуючи в словах щось схоже на роздратування. Саме це вона почула в його голосі:

— Я почекаю. Я все розумію. Але ти… ти ж маєш згадати нас! Ми спали разом! Невже мій поцілунок нічого тобі не нагадує?!

— Вибач.., — прошепотіла дівчина й опустила голову. Вона була така напружена, що здавалася: ще мить — і впаде просто під ноги Артемові.

— Добре. Ходімо, — чоловік випустив Інгу з обіймів, як їй здалося, майже відштовхнув, і сам пішов уперед. А Інга поплелася за ним позаду.