Розділ 5. Мешканці

Розділ 5

Надворі вже стемніло, коли вони під'їхали до високого залізного паркану, який огороджував чудовий будинок, і справді, дуже цікавий, сучасний.

Інга раптом згадала, що такого типу будинки колись бачила на сторінках модного глянцевого журналу. Цей спалах здогадок про журнал змусив її стрепенутися, завмерти перед будинком, жадібно вбираючи затишні вогні, що яскравіли з освітлених широких вікон.

"Я згадала про журнал!", — подумала вона. І цей будинок нібито знайомий. Вона тихенько зраділа: отже, забула не все, що стосується її колишнього життя.

Дивна річ — пам’ять. Вона пам’ятала все, що стосується навколишнього світу: знала, що живе в Україні, знала назву столиці, чудово розбиралася, наприклад, у цінах, знала, які книги любить читати, які фільми дивитися, розуміла, що відбувається навколо. Але от своє минуле не пам’ятала зовсім.

Та будинок неначе майорів у її голові тьмяним спогадом, згадувався. Ці вікна вона пам'ятала, напевно, і справді тут жила. 

Вона пішла слідом за Артемом, який відчинив вхідні двері й з легким очікуванням дивився на неї. Дівчина повільно ступила за поріг і завмерла, захоплена інтер'єром. У будинку було ще краще, ніж зовні: він був таким сучасним, що аж дух захоплювало.

Таке вона бачила лише у фільмах про мільйонерів, у яких широчезні кімнати з високими стелями, мінімум меблів, і все надзвичайно стильно й новомодно.

— Як тут гарно, — прошепотіла вона, роззираючись навколо.

— Це все ти облаштовувала, — гмикнув Артем, проходячи далі. Він зняв легку куртку й кинув на диван. Тонка сорочка, що облягала його широкі плечі, натягнулася на біцепсах. Коли він рухався, Інга мимоволі замилувалася його фігурою: підтягнутий, спортивний, очевидно, відвідував фітнес-зал і дбав про себе.

Артем озирнувся, спіймав її погляд і запитав:

— Щось не так? Ти так дивишся, неначе вперше мене бачиш, — потім раптом зупинився на півслові й похмуро додав. — Вибач. Я зовсім забув… Ти ж нічого не пам’ятаєш. Проте для мене ти така рідна в цьому інтер’єрі, така правильна, така органічна. Без тебе тут було порожньо, — він глянув її обвислі на колінах спортивні штани. — Цей одяг… Тобі треба перевдягнутися. Зараз я покличу пані Юстину, нашу домробітницю. Вона допоможе тобі. Дивно, що вона не вийшла нас зустріти. Я ж попередив, що незабаром приїду.

Він дістав із кишені телефон і натиснув кілька кнопок.

— Пані Юстино, ми вже на місці. Так-так, це справді Інга. Але добре, потім вам розповім. Підійдіть, будь ласка, ми будемо вечеряти.

Поки Артем говорив по телефону, Інга підійшла до великої картини, що займала майже всю стіну. На ній було зображено казковий замок, дуже красивий, фентезійний, схожий на ті, що вона бачила у фільмах про гобіта Фродо...

"О, я знову згадала! — подумала вона з радістю. — "Володар Перснів"… Фродо, Ґендальф… Це ж мій улюблений фільм! І книга…"

Дивлячись на замок, їй навіть здалося, що вона помітила у вікнах маленькі фігурки людей. Замок був деталізований, зображений далеко, посеред гір.

— Милуєшся? — почула вона раптом голос Артема майже біля вуха. Його тепле дихання торкнулося її щоки. Дівчина здригнулася від несподіванки, а тоді відчула, як він обіймає її за плечі, складає руки на її животі, майже втискає її в свої широкі гарячі груди.

Інга відчула себе маленькою й безпомічною. Це було дуже незвично: відчувати обійми зовсім чужого чоловіка. Вона напружилася, як струна, а потім обережно відвела руки Артема і виковзнула з його обіймів.

— Вибач. Я… нічого не пам’ятаю. І я… повинна звикнути, — прошепотіла вона, опустивши голову.

Артем спохмурнів, але не наполягав. Лише сумно хитнув головою, зиркнув на картину й сказав:

— Це одна з його найкращих робіт. Він писав її особисто для тебе, на замовлення... Ти навіть казала, що складається враження, ніби ти проникла до художника в голову й малювала його рукою. Дуже гарно, — потім скривився й додав. — Але ти знаєш, що такі речі мене не цікавлять. Я не люблю цих сучасних казочок, — глузливо всміхнувся. — Реальність буває набагато складнішою й дивнішою.

У цей момент він поглянув на бокові двері, в які заходила жінка, висока, стильно одягнена, можливо, трохи старша за Артема, котрому на вигляд було років тридцять чи тридцять п'ять. Проте ця жінка мала вигляд дуже молодий і привабливий. Руде волосся спадало на плечі й виглядало щойно укладеним, хоч була вже пізня пора. Її одяг підкреслював струнку фігуру, пишні високі груди, а легкий макіяж надавав обличчю свіжості.

Карі очі жінки зиркнули на Інгу. Погляд був швидкий, оцінюючий: видно було, що їй не подобаються ні спортивні штани, яких Інга раптом почала дуже соромитися, ні старі черевики, котрі геть не пасували до блискучого паркету й розкішного інтер’єру.

— Добрий вечір, Інго, — промовила жінка м’яким голосом, але від нього в дівчині чомусь по спині побігли мурашки. — Я дуже рада, що ти повернулася. Ми місця собі не могли знайти. А Бурбо взагалі десь заховався. Не з’являється. Хоча щодня приходить і з’їдає свою порцію їжі…

Інга знову не запитала, хто такий Бурбо, але вже зрозуміла, що це, мабуть, якась тварина. Домашній улюбленець. Можливо, кіт?

— Доброго дня, — ввічливо відповіла дівчина, і, намагаючись бути чемною, спитала. — А ви наша домробітниця?