Розділ 4

Розділ 4

Інга крутила в пальцях фотографію, на якій була зображена точно вона. Цей чоловік, Артем, стверджував, що це вона! Неможливо було помилитися, адже дівчина бачила себе у дзеркалі пані Ганни, яке висіло у «залі», як та називала велику кімнату в хаті. Її очі, її губи — це точно вона... Дивлячись на себе на знімку, Інга не відчувала нічого, жодних емоцій. На цій фотографії вона була веселою, щасливою, «при пам’яті»... Тобто, тоді, у той момент, коли фотограф зловив їхні щасливі обличчя та обійми з тим чоловіком на фото, вона переживала чудові миті, знала про себе все. Пам'ятала... А зараз… зараз не знала нічого...

Це було настільки нестерпно, що дівчина важко зітхнула й відвела погляд від себе щасливої на фото, перевела його на чоловіка поруч. І там, на фото, справді був Артем. Тобто, цей чоловік, який назвався Артемом і стояв зараз біля неї.

— То що, Інго, збирайся? Поїдемо додому, — промовив він, ледь посміхнувшись дівчині. Зиркнув на пані Ганну. — Я забираю свою дівчину. Сьогодні ж подзвоню в поліцію й підтверджу, що це справді вона, бо це поліцейські мені повідомили на мій запит, що знайшлася невідома дівчина неподалік у селі. А Інга зникла три дні тому, напевно, заблукала, бо тут ліси густі й займають великі площі... Або краще зранку подзвоню в поліцію, бо вже пізно. Повідомлю, що Інга знайшлася, і щоб закрили порушену за моїми наполяганнями справу про зникнення.

— Як це, отак одразу й забираєте дівчину? — заметушилася пані Ганна. Вона підійшла до Інги й взяла фотографію, котру та поклала на ліжко. Ретельно роздивилася знімок, кивнула. — Так це Інна. Тобто, як ви кажете, Інга. Дочко, це точно ти! Але ж як я з іменем влучила! Майже вгадала ім’я! Інга. Інна. Дуже схоже! — гордо блиснула очима жінка, потім спитала. — То, може, хоч повечеряєте в нас, Артеме... Е-е-е...

— Васильович, — відповів чоловік на запитальний погляд пані Ганни. — Але для вас, мила пані, просто Артем! Я ж вам у сини годжуся. Проте вечеряти не буду. Для нас із Інгою уже приготувала вечерю наша домопрацівниця. Вона завжди накриває на стіл на двох, навіть коли Інги не було вдома, то теж так робила. Все одно готувала на двох, це був мій наказ. Адже я знав… був упевнений, що знайду тебе, — він підтиснув губи, неначе згадуючи час, коли хвилювався за зниклу наречену.

Інга розгублено й запитально поглянула на пані Ганну.

— Так, дочко, їдь додому. Вдома і стіни лікують. Можливо, там усе пригадаєш. Тим більше, я впевнена, що фотографія не бреше. Дивися — це ти. А це Артем Васильович... е-е-е... Артем, — жінка знову тицьнула знімок дівчині в руки, а сама спитала в чоловіка. — А де ви живете? І як це сталося, що Інга зникла? — все таки не стримала пані Ганна цікавості.

— Біля нашого дому густий ліс, Інга любить там гуляти. Напевно, забрела далі, ніж завжди, і заблукала. А телефон не взяла з собою. От, і маємо халепу. А мешкаємо ми недалеко, біля села Гірке, це десь пів години машиною, — спокійно відповів Артем. — Якщо забажаєте, можете навіть відвідувати Інгу. Я вас запрошую, адже це ви врятували її, знайшовши в лісі. Я дуже вам вдячний.

Він раптом дістав товстий гаманець із кишені джинсів, відкрив його і почав відраховувати гроші: тонкі папірці тисячних купюр шелестіли під його пальцями. Відрахував гроші й поклав їх на стіл.

У пані Ганни очі полізли на лоба. Адже на столі зараз лежала, напевно, її піврічна пенсія. Вона такої кількості грошей одночасно в житті не бачила!

— Та ні, не треба! — заговорила вона різко, отямившись. — Заберіть зараз же! Всі ми люди й можемо потрапити в неприємні ситуації. І всі повинні допомагати один одному. А раптом це була б моя дочка — не дай Боже! Не за гроші я людину рятувала!

Вона схопила купюри й тицьнула їх назад чоловікові в руки.

— У гості до вас приїду коли-небудь. Краще пригостите мене чимось смачним. Бачу, ви багатий чоловік… Чи не з того комплексу “Чарівний Бір”, котрий будується біля Гіркого? — запитала раптом вона. — Бо ж кажете, що недалеко живете, то я й подумала...

— Так, саме звідти, — кивнув головою Артем.

І пані Ганна згадала: там справді будуються великі й багаті маєтки. Відома корпорація викупила землі для своїх співробітників і почала зводити двоповерхові будинки з терасами, скляними дверима, великими вікнами, басейнами, охороною, парканами… Там жили багаті люди. Ті будівлі зовсім не були схожі на їхні хати.

"А отже, якщо Інга, як стверджує цей чоловік, його наречена, то це дуже добре, — подумала пані Ганна. — Дівчина жила в розкоші, їй не було ні в чому відмови, все, що потрібно, мала. Тепер повернеться до свого дому. А то у мене тут і тісно, і при землі, і в нас зручностей немає, все у дворі! Там же і туалет в домі, й вода..." .

— Їдь, дочко. Облаштовуйся. Може, і справді згадаєш щось. Повинна згадати! Дивись, як твій наречений про тебе піклується! — озвучила вона свої висновки. — А я на днях приїду в гості. Адже твій наречений, Артем, мене запросив...

Інга повільно піднялася з ліжка, нерішуче постояла біля нього, пройшла до комода, взяла свою сукню, ту саму, в якій її знайшли. Це все, що вона мала з власного одягу. Хіба ще білизну, яка була на ній зараз.

"Як шкода, що я нічого не пам’ятаю..," — подумала вона. Чоловік, цей Артем, здавався їй страшенно чужим. Та, зрештою, як і всі люди навколо після того, як вона отямилась. Може, й справді, вдома згадає? Вона пройшла кімнатою, одягнула розтоптані черевики, котрі пані Ганна знайшла для неї зі своїх старих запасів. Зупинилася біля дверей нерішуче. Артем уже відчиняв двері, глянув підбадьорливо: