Розділ 3

Розділ 3

— Взагалі-то Степан має рацію, — підтримав раптом односельця Микола. — Якби в мене моя дочка зникла, то я б дзвонив уже до всіх родичів, розпитував би, де вона… Бив би на сполах, підняв би всю поліцію на ноги!

Усі раптом пригадали дочку Миколи, яка вчилася у педінституті в місті й була на другому курсі. Він дуже контролював її, вимагав, щоб кожні вихідні дівчина приїжджала додому і не залишалася в гуртожитку. В принципі, пані Ганна це схвалювала — за дівчатами треба добре стежити! Он, за цією незнайомкою, напевно, ніхто не простежив, і вона втрапила в таку халепу.

Жінка на хвильку задумалась, а потім вирішила:

— Добре, вмовили. Ми зігріли її, навіть до тями привели. Посидимо тут біля дівчини, почекаємо поліцію.

Жінка сіла на єдиний стілець, а чоловіки залишилися стояти біля неї.

— А швидку допомогу? — спитав медик, беручи телефон до рук. — Напевно, все-таки і її викличу.

— Та викликай уже кого хочеш, — погодилася пані Ганна. — Але якщо вони скажуть, що з дівчиною більш-менш усе в порядку, то я залишу її у себе. Знаю я їхні переповнені палати, — підтиснула жінка губи.

— Так-так, викликай, — підтримав Степан. — Батьки, напевно, за нею хвилюються. Та, може, й чоловік у неї є, хто зна… Зараз у містах усі без обручок ходять. Багато в цивільних шлюбах живуть, просто сходяться та й сім’ї заводять, і дітей. А офіційно в паспорті жодного штампу. Різне буває…

— Ага, — кивнула Ганна, трохи замислившись. — І не скажеш одразу, заміжня чи ні. Іноді, як почнеш розпитувати, то дівка вже й із трьома дітьми, а ніхто про те й не здогадується.

— У нас теж таке буває, але якось наче не так часто, — хитнув головою Степан. — У селі все, як на долоні. Хто з ким, коли й чому — всі знають. Тут усе по-людськи, як належить. Весілля, свати, музика, гості… А ще баби зі своїми язиками! 

— От-от, — гмикнув Микола, глипнувши на пані Ганну. — У нас тут цілий комітет контролю.

— Комітет? — зиркнула на нього пані Ганна. — То ще м’яко сказано. У нас тут негласний актив, грізніший за поліцію. Щось не так зробив, то уже через годину все село знає. От, хоч би Надька Крикотуха…

— Ой, не починайте, — застогнав Степан. — Ви ж з нею давно в контрах! Прихована війна, так би мовити…

— Та не війна, а змагання, — виправила чоловіка Ганна, задираючи підборіддя. — Вона говорить багато дурного, тож мушу я її якось зупиняти! 

Микола розсміявся, але наштрикнувшись на суворий погляд пані Ганни, притих.

— І в чому ви змагаєтесь? — спитав він.

— У всьому! Хто першим дізнається новину, хто швидше до церкви добіжить, у кого огірки раніше вродять, у кого внуки краще вчаться.., — перерахувала Ганна, і в її голосі прозвучало не роздратування, а щось на кшталт веселого азарту.

— І що, вона ще не знає про дівчину? — поцікавився Степан.

— Якщо не знає зараз, то швидко дізнається. — пані Ганна зітхнула. — А як дізнається, то Крикотуха буде ходити довкола мого двору, принюхуватись і зирити в усі шпарини. Бо як же це так? Ганька знайшла загадкову незнайомку, а Надька про це не знає? Обігнала я її цього разу!

Чоловіки перезирнулись і розсміялися…

Поки пані Ганна згадувала Крикотуху та її скандальний норов, медик Микола подзвонив у поліцію й швидку допомогу, пояснив ситуацію. Незабаром у дворі медпункту стояли дві машини: поліцейська та швидка. За парканом почали збиратися цікаві сусіди, а також ті, хто йшов до місцевого магазину. Сьогодні, в суботу, він якраз працював до першої години дня, і треба було встигнути щось купити. Якраз і восьма година була, коли він відчинявся.

Незабаром село вже гуділо про те, що пані Ганна знайшла в лісі незнайому дівчину. Зараз у неї, начебто, все в порядку. Швидка допомога приїхала та й поїхала, сказали, що все з нею наче нормально, вона просто добре повинна виспатися і зігрітися.

Співчутливі сусідки поприносили пані Ганні — хто варення, хто молока, хто яєць, щоб підтримати бідну знайду. Жінка спочатку відмовлялася, а потім махнула рукою та й погодилася. А хто його знає, чи знайдуть родичі швидко цю дівчину? А годувати її треба було. Звичайно, у неї свої запаси є, але молодий організм, здоровий, мабуть, забажає різноманіття… Та й худа ж така…

Пані Ганна періодично виходила з хати й розповідала сусідкам про те, що дівчина ще спить. Потім, що їсть, що розповідає... Отак все село і стежило за тим, як проходила, так би мовити, реабілітація незнайомки. А називати її стала пані Ганна Інною, тому що на браслеті на зап'ястку дівчини знаходилися дві букви: "І" та "А". Чомусь вона подумала, що перша буква — то жіноче ім’я. Але слово "Ірина", яке перше спало їй на думку, чомусь не сподобалося жінці. А “Інна” звучало красиво й благородно. Та ще й дуже вона любила вірш Павла Тичини про панну Інну. Тому дівчину так і почала називати.

Лікарі швидкої допомоги взяли в дівчини кров на аналіз, зробили якісь уколи, і наказали приїхати до поліклініки в понеділок зранку, якщо дівчина уже буде більш-менш у нормальному стані.

Поліцейські ж взяли в незнайомки відбитки пальців, сфотографували, ще щось там своє робили…  А на запитання пані Ганни, сказали, що нехай вона поки що у неї поживе, вони дозволяють. А дівчину подають у розшук. Можливо, знайдуться рідні.