Розділ 2

Розділ 2

Медик Микола, якого всі в селі звали просто фельдшером, виповз із дверей свого будинку хвилин за п’ять. Можливо, ще спав, адже не тримав ні корови, ні господарства, лише невеликий город біля хати.

— Що там у вас? — пробурмотів сонно, вирячившись на пані Ганну та Степана.

— Та ось… у лісі знайшли. Подивися, чи з нею все добре. Вона без тями, — пані Ганна показала рукою на дівчину, що лежала на возі.

— Мамо рідна, хто це така? — вирвалося в Миколи, коли він побачив дівчину. Вилаятися явно хотів, але при пані Ганні стримався. — Несіть її сюди!

Він побіг до іншого входу в хатину і почав метушливо шукати ключі в кишені своєї куртки. За хвилину двері було відчинено, й вони зі Степаном занесли дівчину всередину, в невеличку кімнатку, що служила Миколі за амбулаторію. Там знаходилися стелажі з якимись ліками та інструментами, стояли вузька кушетка, письмовий стіл, стілець...

Фельдшер ретельно оглянув дівчину: обличчя бліде, губи посиніли, руки крижані. Він нахилився, перевірив пульс, дихання, і зітхнув.

— Переохолоджена вона, — буркнув чоловік заклопотано. — Жива, слава Богу, але її треба терміново зігріти.

— Та як же так? Літо ж надворі! Липень! — тихо здивувався Степан, ковзнувши поглядом по дівочому тілі. — Ніч хоч і прохолодна була, але не мороз же…

— Ти недооцінюєш перебування у нічному лісі, Степане, — криво посміхнувся Микола. — Якщо лежала нерухомо кілька годин… Та ще й у такому одязі, — вказав він на легку сукню незнайомки, — то нічого дивного. Вночі холодно, волога, роса, земля холоднюща. І якщо тіло без руху, без свідомості, то замерзнути можна навіть у липні. Особливо, якщо така молода, худа й виснажена. Он, шкіра у неї, як лід.

— А може, у неї травма якась? — припустила пані Ганна. — Вдарилась чи впала? Чи… хтось вдарив…

— Та ні. Слідів фізичного впливу я не бачу. Ні ударів, ні глибоких подряпин, окрім тих, що, очевидно, з’явилися від гілля в лісі. Он, бачите, на руках скільки ранок? Напевно, уночі крізь кущі продиралася, до крові собі шкіру подряпала. Насильства, дякувати Богу, не видно. Наче немає. Але.., — Микола замовк на мить, роздумуючи. — Але бажано зробити аналіз крові. Бо знаєте… різне буває. Може, якісь ліки приймала, чи заспокійливе, чи оті зараз модні енергетики, чи, не дай Боже, щось наркотичне. Люди різні бувають. 

— Завтра, — твердо мовила Ганна. — А зараз її треба відігріти.

Микола кивнув.

— У мене на плиті в кухні стоїть каструля з гарячою водою, а під столом, біля вікна, є порожні пластикові пляшки, — пробурмотів він, уже рушаючи до іншої частини хати. — Зараз усе принесу.

За кілька хвилин він повернувся з пляшками, наповненими гарячою водою, обгорнутими рушниками. Обережно поклав дві під пахви дівчині, інші — біля боків нижче. Приніс також і велику вовняну ковдру. Вкрив дівчину обережно, залишивши відкритим лише обличчя.

— І ще ось, — пробурмотів він, ставлячи на стіл пляшку з горілкою. Очевидно зі своїх запасів, оскільки горілки було трошки лише на дні. Від серця відривав, так би мовити. — Пані Ганно, розітріть добряче їй ноги. Щоб кров добре розігнати.

Пані Ганна, змочивши ноги дівчини горілкою, почала розтирати їй крижані стопи. Шкіра була холодна, мов лід, і аж синюшна.

— Бідолашна, — прошепотіла вона, продовжуючи розтирання. — Не схожа вона на наркоманку. Он, педикюр у неї який на пальцях гарний, і на руках також. І браслет, бачу, на руці дуже дорогий, — зауважила жінка помітивши елегантну прикрасу на зап'ястку дівчини. — Містянка якась, точно не із села.

— Я ще маю нашатир, — згадав Микола. — Але спершу її зігріти треба, бо тіло змерзло. Коли трохи зігріємо — тоді будемо нашатирем будити.

Повільно, поступово, дівчина зігрівалася. Почала дихати рівніше, відчутніше. Навіть щоки трохи порожевіли. Пані Ганна не припиняла розтирання. Микола приніс ще одну ковдру. Степан же стояв збоку й мовчки стискав шапку в руках.

Проте використовувати нашатир не знадобилося. Бо раптом дівчина ледь зарухалася. Повіки її сіпнулися, і тоді вона повільно розплющились очі, повні здивування й тривоги.

— Агов, дівчино, — зраділа пані Ганна і схилилася ближче, — ти чуєш мене?

— …Де я?.. — прошепотіла дівчина ледь чутно й хрипко.— Хто ви?

— Ви серед людей. Тепер усе буде добре, — відповів Микола. — Лежіть тихенько, не рухайтеся. Всі запитання потім. Головне вам зараз зігрітися. Ви дуже перемерзли. Як вас звати?

Дівчина помовчала. Розгубленість майнула змореним обличчям. 

— Я... Я не знаю. Не пам'ятаю...

Дівчина знову заплющила очі, а потім її дихання стало рівнішим, глибшим, очевидно, вона заснула. Микола ще раз оглянув дівчину, приклав руку до лоба, перевірив пульс, потім зітхнув і озирнувся на пані Ганну.

— Я б її все ж у лікарню відправив, — пробурмотів він. — Ну, хоч завтра треба її туди відвезти, обстежити. А ще б поліцію підключити. Невідома дівчина у нашому лісі… Не пам'ятає про себе нічого. Тут спеціаліст потрібен... Правда, може просто втомлена, пригадати не може... От, виспиться, то тоді, може...

— Хай дівчина трохи в себе прийде. У лікарню завтра зранку її повеземо, — твердо відповіла пані Ганна, відчуваючи особисту відповідальність за незнайомку.  — А сьогодні я заберу її до себе. Не лишати ж їй у тебе тут на кушетці. У мене й тепло, й місце є. Я біля неї посиджу, догляну, якщо треба буде. Зварю бульйончику, адже напевно вона голодна.