Розділ 1. Знахідка
— Ви стверджуєте, що я — ваша наречена?
Інна дивилася з підозрою на незнайомого чоловіка, котрий стояв біля її ліжка. Дивився зі співчуттям і якимось затаєним болем. Дівчині здалося, що його емоції щирі, але вона зовсім, ну зовсім не пам'ятала його. Це було нестерпно.
— Так, Інго, ти моя наречена. Ми живемо в цивільному шлюбі разом вже рік. Домовилися про весілля недавно, місяць тому. Ти займалася облаштуванням весілля, шила весільну сукню, думала над запрошеннями... Невже ти нічого не пам’ятаєш?
— Зовсім нічого, — прошепотіла Інна. — Ви... назвали мене Інгою?
— Так. Це твоє ім’я. Я чув, тебе називають тут Інною.
— Так, — кивнула Інна. — Пані Ганна звернула увагу на браслет на моїй руці — там були «І» та «А». Чомусь вона подумала, що літера «І» стосується мене, і назвала мене Інною. Бо любить вірш "Панно Інно", — пояснила чомусь дівчина.
— Інна, Інга… Гм. Схоже, — знизав плечима красень і посміхнувся.
Інні сподобалася його посмішка. Їй захотілося йому повірити. Але вона одразу ж осмикнула себе: а раптом він брехун? Раптом обманює? Хоча… навіщо йому це?
І, наче почувши її думки, чоловік дістав із внутрішньої кишені піджака фото й простягнув дівчині.
Інна поглянула, й серце забилося швидше. На фото була зображена вона і… цей незнайомець. Вони обіймалися, Інна притулялася до нього міцно-преміцно, посміхалася щасливо, видно було, просто чітко відчувалося, що між ними, тими людьми на фотографії, є почуття.
— Це ми, Інго, — стиха промовив чоловік. — Мене звати Артем. Ті ініціали на браслеті, «І» та «А» — це Інга та Артем…
За три дні до описуваних подій…
Пані Ганна збирала гриби. Як тільки сіріти почало, то пішла у ліс. Вона любила цей час: тиша, волога трава, повне залишків туману повітря, пташині співи… Ранкова прохолода пробирала до кісток, але старенька була загартована, часто вибиралася за грибами у таку ранню пору.
Коли вона вийшла на узлісся, де старий ясен схилявся над лісовою стежкою, щось змусило її зупинитися. Начебто дряпонуло щось погляд. І тоді вона помітила її…
— Господи-Боже... — прошепотіла Ганна, випустивши кошика із рук. Гриби, які вона вже наскладала туди трохи, із самого раненька обходивши відомі тільки їй грибні місця, посипалися в траву. — Дівчино, агов! Ти чого? Ти хто? Чуєш мене? Ой, що ж це таке? Що ж це робиться?!
Незнайома дівчина лежала між кущами, недалеко від стежки, неначе спала. Але в пані Ганни заворушилося всередині неприємне передчуття. Жінка приклавши руку до грудей, неначебто таким чином намагаючись трохи зупинити шалений стукіт серця, повільно підійшла незнайомки.
Це виявилося і справді молода жінка, дуже бліда, зі сплутаним темним волоссям і подряпаними руками. Її довга легка сукня, більше схожа на сарафан, була волога від вранішньої роси, брудна, місцями порвана на подолі.
Пані Ганна одразу подумала про найгірші речі, які могли з цією незнайомкою трапитися, але зовні не було видно якихось ознак, що дівчина зазнала фізичного впливу. Хіба що подряпані руки, але так можна було подерти їх і в ожиннику або малиннику. Може, дівчина якраз продиралася через ці кущі, адже поруч їх росло багато?
Повіки дівчини були закриті, губи посиніли. Пані Ганна присіла біля незнайомки і доторкнулася її шиї: пульс відчувався, хоч і слабкий.
— Жива… Жива, слава Тобі, Господи, — зраділа пані Ганна, сіла поруч зі знайдою на траві, витягла з кишені свій допотопний, ще кнопковий телефон, над яким сміялися її онуки, коли приїжджали до неї влітку на відпочинок. Зв'язок був, але слабкий, і це порадувало пані Ганну, адже тут, у лісі, дуже часто не можна було додзвонитися у її село. Як казав її онук Василько, “не було покриття”.
Жінка довго шукала потрібний номер, а знайшовши, одразу натиснула кнопку виклику.
— Алло… Степане, чуєш? Ти ще спиш, чи що? — в голосі пані Ганни зазвучала насмішка. — Прокидайся, шоста година ранку, корову пора доїти! Та все, все, зрозуміла, що ти давно прокинувся! Не лайся! Слухай уважно! Я тут жінку незнайому знайшла в лісі, біля старого ясена. Лежить на землі, але жива неначе. Треба її завезти терміново до Кольки! Їдь сюди давай!
— Зачекате, пані Ганно… Якого Кольки? Яка жінка? — голос сусіда звучав сонно, але вже перелякано після слів пані Ганни. Напевно, він все-таки збрехав, що вже давно прокинувся.., — Ви що там, гриби збираєте? Так рано? Оце ви даєте, навіть сонце ще спить, а ви вже на ногах!
— Не блазнюй, Степане! Жінка непритомна, не знаю, що з нею. До лікаря її треба. На вигляд — не з наших, боса, уся подряпана. Давай, запрягай коника у свого воза і приїжджай швидко! Біля високого ясена, знаєш це місце!
— То ви не мені дзвоніть, а в поліцію, — почав опиратися Степан.
— Ага, поліція! Сьогодні неділя. Напевно, всі сплять ще! То вони те ж саме зроблять, що і я зараз роблю. Завезуть бідну дівчину у ту лікарню нашу в райцентрі, де місць немає і де ліжка в коридорах стоять! — раптом гаркнула на Степана пані Ганна. Очевидно, загадки про місцеву лікарню були їй неприємні, напевно, це було щось особисте. — Так що прокидайся, одягайся, коника свого запрягай і їдь біжком до лісу?! І швидко мені! — підвищила голос пані Ганна.