7 вересня 2024 року
Всееее! Ох, нарешті це безкінечне замовлення відправлено… Можна відпочити. Де там морозиво? Зараза, і не проси, не дам! Це моє! Моє, кажу… Ну гаразд. Тільки трішечки! А ви звідки тут взялися? Хоч не відкривай холодильник, відразу все тут! Та блін, коти, це моє морозиво!
9 вересня 2024 року
Щось від Стаса давно нічого немає… Куди це він запропав? Зазвичай у них виходи не більше чотирьох днів… Сьогодні вже шостий…
12 вересня 2024 року
Ввечері подзвонив полковник, майже в паніці. Він своє Сонечко звів нарешті з якимось котом, тепер от чекав “онуків”, а вона щось чхати почала. Ледь заспокоїла! Намагаючись відволікти, спитала про Стаса — чи все добре, чого так затрималися? Не знає… Дивно.
15 вересня 2024 року
Та що ж таке? Де він? Дана вже подзвонила навіть мамі Макса, та теж хвилюється. Макс з третього нічого не писав і не телефонував.
Заразонько, дівчинко… Йди до мене. Хоч погладити… Куди їх чорти занесли?
20 вересня 2024 року
Полковник сказав, що відомостей ніяких. Але ще чекаємо. Те, що мали б зробити, виконано. Скоро мають бути вдома. Господи, та коли ж вже?
І що вони там, в біса, зробили? І де?!! Та щоб їм пусто було, з цими військовими таємницями!
23 вересня 2024 року
Радько теж хвилюється. Мали б повернутися ще день-два тому.
Аспіде! Прибери пазурі, ти що з диваном робиш, поганець?!
25 вересня 2024 року
Господи… та що ж таке? Де вони?!!!
29 вересня 2024 року
Макс повернувся! А Стас?! Як немає?! Відходили окремо?!! А інші? Теж?!
Явір подзвонив, сказав, що відходили окремо, але Стас мав би теж вже повернутися. Більше нічого не знає.
Витягла з шафи ще одну футболку. Вже іншу… Ця, незважаючи на прання, ще зберігала легкий запах… Хоч якось…
2 жовтня 2024 року
Бетер повернувся. Поранений. В госпіталі… Стаса немає… Де він?!!!!
Тихо… тихо… Чого ви волаєте всі? Та заспокойтеся, без вас погано!
3 жовтня 2024
Бетер виглядав погано. Знайомий вже військовий госпіталь, як завжди, пах ліками і ще чимось незрозумілим, але неприємним.
— А, лялечко, це ти… Привіт.
— Сергій… Ви як? Я тут дещо принесла. Ваші ж в Миколаєві?
— Ага… Дякую. А Стас там як?
— Стас?! Ви… ви хіба не разом?... — Ноги не тримали, Дана сіла на стілець. Вхопилася щосили за ремінець сумки.
— Та ні… там… вибач, лялечко, це не можна. Коротше, ми поодинці виходили. А що, ти з ним ще не бачилася? І навіть не дзвонив? Не схоже на Сірка… Він же кожного разу, як поверталися, перш за все за телефон хапався.
— Як же так… Сергій… Я… я розумію, що розповідати не можна, але… Стас хоча б у порядку був?
— Та начебто… Руку пошкодив, чи то зламав, чи то вивихнув, а так нормально. Та нас всіх побило. Лішого жінка додому забрала, Макс теж вдома лікується, а мої далеко. Та й не випускають. Ребра поламало, треба полежати. Лялечко… Та ти не бійся. Сірко й не з такого вибирався. От побачиш!
******
— Олександр Сергійович… Та як же так? Всі повернулися, тільки його немає?!
— Дана, дитинко, заспокойся. Я теж нічого не знаю. Завдання виконано, були вони там вчотирьох. Так, він не повернувся, але це ще нічого не доводить. Чекаємо. Чуєш? Чекаємо! І не плач, бо він такому радий точно не буде! Ти коли їла востаннє? От повернеться Стас, і мені ж прилетить, що я за тобою не догледів! Ти вже не підставляй старого, га?
*****
Будинок зустрів звичним хоровим м’явом голодних котів. Ну, звісно ж, зірвалася зранку, не те що сама не поїла, а й котам насипала мало… Зараз, мої хороші, зараз все буде! Та тихо ви! Дайте хоч пройти!
7 жовтня 2024 року
Досі нічого… Напередодні їздила до Макса. Він ще раз розповів все, що знав — і що можна було. Але це нічого не давало… Вибух, розкидало, Стас пошкодив руку, розійшлися. Все.
Господи…
8 жовтня 2024 року
Цього разу Бетер був вже менше схожий на мумію, і на котлети накинувся так, наче його тиждень не годували. Хоча… прогодуй таку шафу.
— Ой, дякую, лялечко! Ммм… Блін, щиро заздрю Сірку. От би мені таку дівчину!
— Я йому не дівчина!
— Справді?... А ми всі думали… Ну, гаразд. Та не дивися на мене так, тобі краще знати, дівчина чи ні!
— Сергій… ви краще скажіть, що там могло статися?
— Слухай, Дан, а давай на “ти”? Бо якось незручно. Не знаю я. От чесно. Там… складно було. Я сам ледве вибрався, але… Тут, розумієш, яка фішка… І я, і Ліший, і навіть Макс — ми досить примітні. А Сірко — ні. Як він хоче, його взагалі ніхто не помічає. От як невидимка, їй-Богу. Він звідки завгодно вислизне! Його, як воду, в руках не утримаєш.
9 жовтня 2024 року
Робота не йшла. От хоч ти застрілися! Не пригадувались давно завчені терміни, звідкись бралися абсолютно ідіотськи помилки… Ще й “Пробіл” заклинило… Та що ж це таке!
******
Рука боліла. Мати їх так, ці провінціальні фельдшерські пункти… Скласти склали, у гіпс запхали, а знеболювальне — це вже сам–сам. Ще б гроші були на ті ліки! Б**... Хто ж знав, що так вийде. На їжу тільки й є… І на роботу в гіпсі ніхто не бере…
Але начебто ніхто не шукає…
15 жовтня 2024 року
На черговий запит відповіли відмовою. “Не можемо надавати інформацію стороннім особам”. От же ж…
І полковник по своїй лінії нічого не може з’ясувати… І хлопці… Що робити?!
******
Дзвінок у двері пролунав так різко, що підскочила не тільки Дана, а й коти на дивані. Стас?! Та ні… Він би відкрив своїми ключами… А хто?
— Привіт, лялечко! Кави даси? Стас казав, у тебе смачна.
— Привіт, Сергію. Заходь. Я думала, ти ще у госпіталі.
#2975 в Любовні романи
#1288 в Сучасний любовний роман
#400 в Сучасна проза
Відредаговано: 05.11.2026